Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

вина, що Лазар — український нарід — воскрес. Український нарід в Австрії, хоч не великий числом, але виявив за останнє десятиліття таку силу, що навішені на нього поляками кайдани почали тріскатись, в рухах українського народу тямущі люди добачили рухи льва.

Отже — далекозорі австрійські політики зрозуміли, що в майбутніх європейських кон’юнктурах український нарід буде важним та значним складовим чинником. І відтоді австрійський монарх і австрійський престолонаслід-ник почали виявляти ласкавіші відносини до українства, хоч попереду австрійський імператор замість відповіді сказав українській депутації: Adieu, meine Herren. Відтоді й правительство почало задовольняти справедливі до-могання українського народу. Поляки довго низводили українське питання на ступінь краєвого, місцевого дрібного значення, але великими зусиллями, витривалістю та постійністю зуміли австрійські українці надати своїм національним змаганням державного значення.

Тепер Австрія пильнує полагодити українське питання не в напрямі за-давлення, як хотіла колись, але в напрямі задоволення українських вимог. Не можемо, отже, зрозуміти, через що се лютить російських україножерів? Адже їм повинно бути приємно, що імператор-німець по-людськи обертається до українського народу, що слов’ янський нарід йде шляхом розвиту і що сьому розвитові сприяє як старий імператор, так і його наслідник. Невже російським україножерам було б приємніше, коли б австрійське правительство примушувало українських дітей до німецької чи польської школи. А очевидно так, бо вони аж скаженіють, чуючи, що на австрійській Україні не тільки народні школи, але й гімназії мають українську мову викладову і що незабаром там у Австрії буде Український університет!

Невже російським україножерам було б приємнійше, коли б українці були в Австрії й досі рабами Польщі та паріями землі? А очевидно так, бо вони впадають в лютість, чуючи, що українці « займають значні посади по міністерствах».

Де коріння сієї безмежної ненависті до українського народу? Відки випливає ся смертельна злість, що їй і кінця не видко? А тим часом, незважаючи на сю ненависть та злість до нас, український нарід у Росії був і є лояльним. Коли ми про щось жалкуємо, то се про те, що російські політики занадто короткозорі і не можуть зрозуміти, що український рух треба зробити могутньою силою Росії, бо більша частина українців живе в Росії. В боротьбі Германії й Австрії проти Росії, в боротьбі німецького світу з слов’янським світом рішучу роль відіграє нарід український, але не народи польський та чеський.

Се вже зрозуміли політики австрійські, але не розуміють політики російські, на превеликий жаль. Австрія перетворюється на слов’янську державу, починає все більше проводити слов’ янську політику, стає небезпечною конкуренткою Росії. В інтересах Росії сю політику перехопити... В руках Росії величезний об’єкт сієї політики — український нарід. Треба зробити його активним, а се можна зробити через національну освіту, через задоволення людських потреб і домагань, як се робить вже Австрія.

Хто перешкоджає, щоб осередок української освіти був не в Австрії, але в Росії? Хто перешкоджає, щоб не один, але три університети українські були засновані в Росії? Хто перешкоджає, щоб українство зробилося, кажучи мовою україножерів, не австрійською, але «російською інтригою»? Хіба се натурально, що «німецька» Австрія відноситься терпиміше до розвиту українського народу, аніж «слов’янська», та ще й «[нерозб.]ская» Росія? І хіба б ми не були щасливі, коли б ми могли укупі з великоросами як рівні, як брати, продовжувати той великий історичний процес, який зробив Росію найбільшою слов’ янською державою, в якому наші предки прийняли таку значну й велику участь.

Не наша вина, що нас одпихають і що нас зневажають. Не наша вина, що україножери [нерозб.] хочуть смерті нашого народу, аніж його розвиту, [не-розб.] не наша вина.

Але була б наша вина, коли б під впливом виявлюваної до нас злоби та ненависті ми згубили рівновагу й відхилились від того шляху, який веде нас до національної освіти й культури. Ми глибоко віримо, що на сім шляху російський нарід колись протягне нашому народові братню руку і тоді замовкнуть вигуки україножерства. А до того часу ми мусимо невпинно працювати.

Сніп. — 1912. — 18 (31) березня.

Передовиця. Харків, 25 березня 1912 р.

Майбутність народу, який не має своєї держави, лежить у сильному розвиті морального примусу, в здоровій непідкупній громадській опінії, яка змушує до виконування громадських обов’язків тих, хто сам не доріс до почуття їх обов’язковості.

Щоб з етнографічної маси перетворитися на націю, треба мати спільні, сказав би, загальнонаціональні ідеї чи ідеал. Але вони впливають на маси тільки тоді, коли по довгій повільній еволюції вони перетворилися в почуття. Тоді вони цілком забезпечені від сперечаннів, і треба дуже багато часу, щоб вони зникли. І тоді вони мають величезну силу. Такі основні ідеї незвичайно міцні в колективній душі нації. Зведені до однієї ідеї чи ідеалу, з’являються вони в виді непереможної моральної сили. Отся моральна сила і становить основний зміст нації.

Колись нарід наш, який тепер в головній своїй часті творить безсилу розбиту етнографічну масу, утворив таку непереможну силу. Се було в XVII віці, коли народний рух обхопив усі частини, усі окремі землі українського народу і Прикарпатська Україна дихала тією самою любов’ю до свободи й ненавистю до чужого панування, що й лівобережна. Се був дивний, хоч короткий час в історії українського народу: усякі різниці між окремими членами народу зникли під впливом іноді не висловлених, але тим дужче відчутих ідеалів політичної свободи та економічної рівності. Не було тоді ані пана, ані мужика, ані бідного, ані багатого, бо всі були рівними. З кінцем повстання Богдана Хмельницького, повстання, яке перетворилося на довгу завзяту війну між народом українським та польським, українці виявляли з себе досить одноманітну, сливе однорідну з психологічного погляду масу, яка жила однаковими думками, однаковими інтересами, однаковими ідеалами й мала однаковий рівень. Тоді нарід наш мав не тільки ідеї, але другу не менш важну річ: характер, щоб тії ідеї осягти. Але тут надійшла одна перешкода, страшний елемент розкладу: се чужинецькі елементи, які становлять один з най-певніших засобів досягти морального розкладу в кожній нації.

Ще не заспокоїлись хвилі, викликані повстанням, як вже почався процес розкладу однорідної національної маси. Поділ України між Польщею і Росією в 1667 році, розрізнивши й розірвавши український нарід на дві частини і таким чином знесиливши моральну відпорність цілого народу, положив найбільший початок нового поневолення українців. Се був удар, від якого нація почала