Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

батькові, що я втік, тож він приїде сюди, Емператрис, він пообіцяв, він хоче побачити, чи справді ти виконувала свої обов’язки з утримання мене в лімбі.

— Сьогодні?

— Не знаю, певно, за кілька днів, ти ж знаєш, що з роками мій батько повільно згасає…

— Господи, та Херонімо вже майже мрець!

— Звичайно, і ти з цього користуєшся. Я хочу про дещо тебе попередити. Мій батько приїде, але він не знає нічого про те, як твої злодіяння викривили його початковий задум. Зрозумій, твоя присутність у Ринконаді є необхідною… Лише один візит, один візит, який завдяки мені й тобі, бо ти мені допоможеш, триватиме довго, дуже довго…

— Але що тут робитиме Херонімо?

— А це ми ще побачимо. Якщо ти не хочеш, щоб я викинув на вулицю тебе, Асулу й решту потвор, де вас переслідуватимуть і насміхатимуться над вами, як тієї ночі в кафе, чи наді мною в барах, на вулицях і борделях, де мене не хотіла брати жодна з нормальних жінок, тому що, як вони казали, потвори — це демони, і вони приносять невдачу, тож навіть шльондри викинули мене на вулицю… І якщо ви не хочете, щоб я вас викинув і щоб цей рай було знищено, ви мусите зіграти в мою гру і скоритися мені. Я вже попередив решту про те, що збираюся стерти зовнішній світ. І якщо ти мені не скоришся, я розповім Берті, що ти фальшивка, що твоя нога ніколи не переступала порогу того аристократичного колежу, про який ти розповідала, про те, що хоч ти начебто і знаєш усіх у вищому світі, про тебе там ніхто навіть і не чув.

— Я помру від сорому, якщо Берта про це дізнається!

— Чудово. Я згоден багато про що змовчати, але ти мусиш зіграти в мою гру, бо ти моя бранка. Ми повинні знищити зовнішній світ. Ти, Асуло, маєш знову мене прооперувати, цього разу ти маєш вирізати ту частину мозку, в якій містяться всі мої спогади про ті п’ять днів, проведених назовні, і після цього зшиєш мене, нетямущого й чистого, як у старі часи.

— Це буде важко…

— Але можливо.

— Так, можливо.

— Має значення лише те, що є всередині моїх подвір’їв. Решта дістанеться вам, робіть із цим, що захочете, мені до того байдуже, я віддаю тобі все, Емператрис, я дарую тобі Ринконаду й решту всього: нехай ти, Асула, потвори першої категорії роблять усе що заманеться з моїми статками, коли помре мій батько, якщо ви дозволите мені знову стати абстракцією. Після п’яти днів, проведених зовні, мене більше не цікавить життя. Один поет сказав: «Жити? Що означає жити? Хай замість нас це роблять наші слуги»[63]. Ви — мої слуги. Ви проживатимете те, що відмовляюся проживати я. Тепер, коли я пізнав реальність, мене цікавить лише штучність.

— А він?

— Хто: мій батько чи той інший?

Емператрис завагалася перед тим як відповісти:

— Херонімо.

— Якби я мав такого ж сина-потвору, як я, то зробив би те саме, що він зробив зі мною. Я бачив, як він ішов одного ранку вулицею, одягнений у світло-сіре, тримаючи в кулаку рукавичку. Тому мені потрібен твій скальпель, Асуло… Тобі й Емператрис я віддаю все, що я успадкую, якщо ти зможеш вирізати з мене ті дні. Пересади їх комусь іншому, щоб він міг пережити моє жахіття. Після цього я замкнуся в моїх подвір’ях, у яких ви зберігатимете початковий порядок.

— А Херонімо?

— Він приїде. Уже скоро. Мої друзі вже нашіптують йому на вухо найбільшу спокусу, на яку він поведеться…

— Що саме?

— Що в мене може бути дитина. Що, пройшовши крізь браму пекла потворності, його рід нарешті очистився. Я хочу, щоб ти провів операцію якнайшвидше, Асуло. Це все заради того, щоб ви могли підтримувати існування мого лімбу. Ви йдете чи залишаєтеся?

Вони мовчки на нього дивилися.

— Якщо хочете, можете йти.

Емператрис заплющила очі, її пухкі рученята лежали одна на одній на її колінах. Вона і її чоловік заперечно похитали головами. Бой промовив:

— Чудово. Тоді пора готуватися. Та істина, яку я для себе вигадав, буде справжньою істиною, і я помру без жалю, бо забуду, що таке смерть. Емператрис, приготуй мені якнайбільше «найтовстіших жінок у світі», щоб усі були однаковісінькі, саме лиш тіло, а ти, Асуло, зазирни до своїх рецептів кашок зі смаком ванілі й негайно почни їх мені давати, від сьогодні я не їстиму нічого іншого — товстунка за товстункою, кашка за кашкою — пожива, яка забезпечуватиме правильну роботу мого організму, й більшого я не прагнутиму.

— Але ж Бою!

— Що, Емператрис?

— А він?

— Хто?

Карлиця заплющила очі й голосно та пронизливо закричала. За секунду вона заспокоїлася.

— Відчуваєш це, Емператрис?

— Що?

— Біль від бажання доторкнутися до того, до кого не можна торкнутись.

— Це він тобі все розповів?

— Він.

— Що ж коли приїде Херонімо?

— Не знаю, але коли він приїде, я буду сімнадцятирічним Боєм, про якого він мріяв. З однією лише відмінністю: доки він не поїде геть і я зможу лягти на операцію, під час якої Асула виріже мені тих чотири дні, все буде фікцією — буду вдавати я, будете й ви. Після цього, коли батько поїде й Асула мене прооперує, я віддам вам усе, щоби ззовні ви підтримували існування моєї істини.

Доктор Асула підвівся.

— Я не буду брати участі у злочині.

— Хто говорив про злочин, Крисе? Не будь дурнем, хороший мій.

28

— Це він усе тут так поприкрашав?

— Він…

— Зрештою, він мав хороший смак. Умберто був розумним. Це помешкання напрочуд затишне. Тут можна прожити ціле життя…

— Ось спальня.

— Хай сюди принесуть мої валізи.

— Я думала, ти поселишся в моєму помешканні…

— Не знаю. Побачивши все це, мені захотілося зупинитися в помешканні Умберто.

— Ви… Як вас звати?

— Басиліо, сеньйоре.

— Принесіть мій багаж і розвішайте мій одяг у гардеробі, а я тим часом візьмуся за інші справи.

Вони вийшли на терасу, з якої відкривався розкішний краєвид: басейн, кольорові парасолі, в’язи, магнолії, араукарії й евкаліпти парку, а вдалині — гірський кряж.

— Я вже й забув, як тут гарно.

— Надзвичайно. Крис постійно каже…

— А це що? Бібліотека. Мій Клод Лоррен. Як давно я його не бачив! Це ніби знову зустрітися зі старим другом, якого давно вже не бачив, і запитати себе: а як я весь цей час жив без його товариства? Це неабиякий Клод, це надзвичайний Клод, таких Клодів більше ніде не знайдеш… А це