Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

Він не залишається байдужим до комплімента. Саме тому відповідає мені.

— Я був лаборантом. Ми робили героїн. У той момент, коли з’явилася жінка, вони послали проти нас армію, всі три країни. Тоді Кум На виступив по телебаченню і сказав: «Минулого року ми відправили на ринок дев’ятсот тонн, цього року ми відправимо тисячу триста, наступного року дві тисячі тонн, поки ви не відкличете солдатів додому». Того дня, коли він це сказав, війна закінчилася.

Я вже виходжу з приміщення, коли він промовляє:

— Тільки людина — паразит. Черв’як — це знаряддя богів. Як і мак.

З

Терк чекає мене. Спустившись приблизно на двадцять метрів, ми опиняємося на дні. Тунель іде тепер горизонтально, укріплений грубими чотиригранними бетонними підпірками. В кінці його чорніє порожнеча. Терк проходить уперед, і ми зупиняємося перед безоднею. Біля наших ніг обрив завглибшки метрів двадцять п’ять, аж до дна печери. Звідти до нас вертикальні піднімаються, виблискуючи всіма барвами веселки, сталагміти.

Він відламує шматочок льоду і кидає перед собою. Безодня перетворюється в кола, а потім у туман і зникає. Ми дивимося на стелю печери, відбиту у воді, що прямо біля наших ніг, — такій спокійній, якою вона ніколи б не могла бути на поверхні землі. Навіть зараз, коли по ній розходяться кола, очі не хочуть вірити, що це вода. Вона поволі заспокоюється, відновлюючи потривожений підземний світ.

Моделі зростання бурульок і кристалів описані Хатакеямою і Немото в «Geophysical Magazine» № 28 за 1958 рік, Найтом у 1980-му в «Journal of Crystal Growth» № 49.1 Маено й Такахаші в «Studies on Icicles», у «Low Temperature Science», том A № 43 за 1984 рік. Але поки що найбільш плідна модель запропонована мною і Лассе Макконеном з Лабораторії структурних технологій в Еспоо у Фінляндії. Вона показує, що крижана бурулька росте як труба, як порожнина з льоду, що містить усередині воду в рідкій фазі. Що масу бурульки можна просто виразити таким чином:

де d — діаметр, l — довжина, ρа — густина льоду і де в чисельнику, природно, з’являється π, оскільки наші розрахунки ґрунтувалися на півсферичній краплі, із заданим діаметром 4,9 міліметра.

Ми запропонували нашу формулу із страху перед льодом. У той час, коли в Японії відбулася ціла серія нещасних випадків з бурульками, які падали в залізничних тунелях, пробиваючи дахи вагонів. Тут, над нашими головами, найбільша кількість найбільших бурульок, які я коли-небудь бачила. Інстинктивно мене тягне назад, але я відчуваю Терка і не рухаюся з місця.

Приміщення схоже на церкву. Над нами щонайменше на п’ятнадцять метрів здіймаються склепіння, які, мабуть, доходять майже до поверхні льодовика. Усередині по периметру купола розломи — там, де був обвал і відламаний лід покрив підлогу, наповнивши печеру, а потім знову розтанув.

У той час, коли Моріц був відсутній, коли у нас не було грошей на гас, або в ті короткі періоди, коли ми чекали судно, моя мати ставила на дзеркало парафінові свічки. Навіть за малої кількості свічок відбивний ефект був чудовим. Той самий ефект дає промінь від ліхтарика, закріпленого у Терка на лобі. Він тримає його нерухомо, щоб я могла оглядітися, і світло вловлюється льодом, посилюється й відбивається, немов угору здіймається дощ променів.

Довгі крижані списи неначе линуть. Призматично виблискуючи, вони стікають із стелі, спадаючи вниз. Можливо, їх десять тисяч, а можливо, й більше. Деякі з них з’єднані, немов ланцюги перекинутих униз готичних соборів, інші розташовані тісно, наче маленькі голки на друзі гірського кришталю.

Під ними — озеро. Метрів тридцять у діаметрі. В середині його лежить камінь. Чорний, нерухомий. Вода навколо нього нагадує молоко через розчинені в глетчерному льоду бульбашки. У приміщенні немає іншого запаху, крім запаху льоду, що створює легку печію в горлі. Єдиний звук — це звук падаючих крапель. З великими інтервалами часу. Стеля знаходиться на такій відстані від каменя, що досягається рівновага. Тут трохи підморожує і одночасно лід трохи підтає. Циркуляція води мінімальна. Місце безжиттєве.

Коли б не тепло. Воно таке саме, як у сніговому будинку з мого дитинства. На тлі холодного випромінювання стін це тепло здається таким приємним. Хоча температура тримається між нулем і плюс п’ятьма градусами.

Поряд з нами лежить якесь спорядження. Кисневі балони, костюми, ласти, гарпуни, ящик з вибухівкою. Канат, ліхтарики, інструменти. Крім нас, нікого немає. Один раз скрипнув сніг, неначе хтось пересовує важкі меблі в сусідньому приміщенні. Але тут немає сусідніх приміщень. Тільки щільний, злежаний сніг.

— Як його діставати?

— Проб’ємо тунель, — каже Терк.

Це цілком реально. Він буде завдовжки метрів сто. І не треба буде ставити в ньому підпірок. А камінь сам по собі покотиться по тунелю, якщо буде відповідний нахил. Сайденфаден з цим справиться. Катя Клаусен його змусить. А Терк змусить її і механіка. Саме так я дивлюся на світ, з того часу як покинула Гренландію. Як на ланцюг змушувань.

— Він живий? — питає Терк тихо.

Я хитаю головою,’ тому що не хочу в це вірити. Він береться руками за ліхтарик. Промінь його спрямований тепер на сніг під нашими ногами й відбивається вгору. Таким чином стає видно не окремі бурульки, а хмару ширяючих відблисків, немов це невагомий коштовний камінь.

— Що буде, коли черв’як опиниться на волі?

— Ми триматимемо камінь у захищеному місці.

— Ви не зможете утримати черв’яка. Він мікроскопічний.

Він не відповідає.

— Ви не можете знати, — кажу я. — Ніхто не може знати. Ви знаєте про нього лише те, що з’ясували за допомогою кількох лабораторних дослідів. Але ж усе-таки є ймовірність, що він — справжній убивця.

Він не відповідає.

— Яка друга відповідь на питання, чому він поки що не розповсюдився по всьому світу?

— У дитинстві я провів рік у Гренландії, на західному узбережжі. Там я збирав викопні рештки. З того часу я іноді повертався до думки про те, що деякі з великих винищувань живих організмів у доісторичну епоху могли бути викликані паразитом. Хто знає, можливо, полярним черв’яком. У нього були б усі необхідні якості. Можливо, саме він винищив динозаврів.

У голосі його чуються жартівливі нотки. Я відразу ж розумію його.

— Але ж це неважливо, так?

— Так, це неважливо.

Він дивиться на мене.

— Неважливо, як воно насправді. Важливо, що думають люди. Вони повірять у цей камінь. Ти чула про Іллю Пригожина? Бельгійський хімік, отримав у 1977 році Нобелівську премію за опис дисипативних структур. Він та його учні постійно повертаються до думки про