Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

не вийде красивої історії: Неймовірна Емі нарешті вбиває свого озвірілого ґвалтівника і повертається додому до... нудного розлучення. Ти гадаєш, що це не тріумфальне повернення.

Це не тріумфальне повернення.

— А подивися на це з іншого ракурсу. Твоя історія не про сентиментальну палку героїню. Це не кіно 1992 року. Ні. Ти — жорстка, енергійна, незалежна жінка, Емі. Ти вбила свого викрадача, а потім продовжила прибирати в будинку: здихалася свого зрадливого чоловіка-ідіота. Жінки тобі аплодуватимуть. Ти не налякана маленька дівчинка. Ти — крута жінка, яка не бере полонених. Подумай про це. Час прощення вже минув. Все це зблякло. Подумай про всіх цих жінок — дружин політиків, актрис — про кожну публічну жінку, якій зрадили, а вона й досі залишається з тим негідником. Це вже не сприймається як «за милим хоч на край світу», тепер це «розлучися зі сволотою».

Відчуваю приплив люті до нього: Нік і досі намагається викарабкатися з нашого шлюбу, хоча я аж тричі казала, що цього не буде. Він і досі вважає, що має владу.

— А якщо я не подам на розлучення, то це зробиш ти? — перепитую я.

— Я не хочу жити в шлюбі з такою жінкою, як ти. Хочу одружитися з нормальною жінкою.

От лайно.

— Зрозуміло. Ти хочеш повернутися до свого немічного, кульгавого, лузерського минулого? Хочеш просто піти геть? Ні! Ти не отримаєш можливості знову стати якимсь нудним американцем із Середнього Заходу з простачкою на додачу. Ти вже намагався — пам'ятаєш, любий? Навіть якби схотів, то зараз ти вже не зможеш цього зробити. Тебе знатимуть як розпусного покидька, який покинув свою викрадену зґвалтовану дружину. Гадаєш, хоч одна нормальна жінка тебе торкнеться? Ти лише отримаєш...

— Психічку? Намахану психічну сучку? — він тицяє на мене.

— Не називай мене так.

— Психопатичну сучку?

Хотів би він отак легко мене списати. Він би був у захваті так просто мене здихатися.

— Усі мої дії обдумані, Ніку,— кажу я.— Усе, що я роблю, вимагає планування, чіткості та дисципліни.

— Ти дріб'язкова, егоїстична, маніпулятивна, дисциплінована психопатична сука...

— А ти чоловік,— кажу я.— Ти — пересічний, ледачий, нудний страхополох, який боїться жінок. Без мене ти таким би і залишився — нудним. Але я перетворила тебе на дещо. Зі мною ти був найкращою своєю версією. І ти це знаєш. Єдиний час у житті, коли ти собі подобався, це коли вдавав того, хто може сподобатися мені. А без мене? Ти просто копія свого батька.

— Не кажи цього, Емі.

Він знову стискає кулаки.

— Гадаєш, його теж отак не ображали жінки? — кажу поблажливим тоном я, наче до цуценяти.— Гадаєш, він не вірив, що заслуговує на краще, ніж має, так само як ти? Справді віриш, що він обрав твою матір, бо вона була найкраща? Чому ж, на твою думку, він так сильно ненавидить власного сина?

Нік підходить ближче.

— Стули пельку, Емі.

— Подумай, Ніку, я знаю, що не помиляюся. Навіть якщо знайдеш гарну звичайну дівчину, то все одно щодня згадуватимеш про мене. Ну скажи, що не згадуватимеш.

— Не згадуватиму.

— А як швиденько ти забув про маленьку Вправну Енді, тільки-но вирішив, що я знову тебе кохаю? — кажу я голосом бідолашної дитинки. Навіть нижню губу випинаю.— Одна любовна записка, солоденький? Це зробила лише одна записка? Дві? Дві записки, де я божуся, що кохаю тебе, хочу повернути і вважаю суперовим після всього, що було. То це і все? «Ти — ДОТЕПНИЙ, ти — ТЕПЛИЙ, ти — НЕЙМОВІРНИЙ». Ти такий жалюгідний! Вважаєш, що знову можеш стати нормальним чоловіком? Ти знайдеш приємну дівчину, але все одно думатимеш про мене і будеш жахливо незадоволений своїм нудним звичайним життям зі своєю нормальною дружиною та двома пересічними дітьми. Ти згадаєш про мене, а потім глянеш на свою дружину і подумаєш: «Тупа сука».

— Закрийся, Емі. Я серйозно.

— Просто як таточко. Зрештою, ми ж усі суки, хіба не так, Ніку? Тупі суки, психопатичні сучки.

Він хапає мене за руку і добряче смикає.

— А я — сука, яка робить тебе кращим, Ніку.

Тоді він замовкає. Він усю свою енергію спрямовує на те, щоб тримати руки по швах. В його очах бринять сльози. Він труситься.

— Я — та сука, яка робить тебе чоловіком.

Аж тут його руки лягають мені на шию.

Нік Данн

Ніч повернення

Її пульс нарешті гупав у мене в руках усе, як у фантазіях. Я стискав міцніше, потягнув її донизу. Емі хрипко кудкудакала і дряпала мені зап'ястки. Ми обоє стояли навколішках: десятисекундна молитва лицем до лиця.

Ти — клята психопатична сучка.

З мого підборіддя скотилася сльоза і впала на підлогу.

Ти — вбивця, трахальниця мізків, навіжена сука.

Ясно-блакитні очі Емі витріщалися на мене, не кліпаючи.

А потім мене засліпила дуже дивна думка, що п'яно виринула з дальнього кутка мозку: «Якщо вб'ю Емі, то ким я буду»?

Я побачив яскравий білий спалах — і відкинув свою дружину, наче вона була розжареним шматком заліза.

Вона бахнулася на підлогу, почала хапати ротом повітря, кашляти. Коли дихання таки відновилося, то нагадувало уривчастий скрегіт з дивним, майже еротичним писком у кінці.

«Ким я буду?» Це питання не було обвинуваченням. Але й відповідь була благочестивою. «Ти будеш убивцею, Ніку. Ти просто станеш таким самим поганцем, як Емі. Станеш тим, ким тебе і так вважали». Ні. Питання було щире і буквальне: «Ким я буду без Емі?» Бо вона мала рацію: я був найцікавішою версією себе, коли кохав її, а другою найцікавішою версією себе я був, коли ненавидів її. Я знаю Емі лише сім років, але не зможу жити без неї. Бо її правда: я не можу повернутися до звичайного життя. Це було ясно ще до її заяви. Я вже уявляв себе з пересічною жінкою — милою нормальною сусідською дівчиною; вже уявляв, як розкажу їй історію Емі — до чого вона вдалася, щоб покарати мене й повернутися назад. Я вже уявляв, як ця мила посередня дівчина реагує якось нецікаво — на кшталт: «Ой, ні-і-і, о Боже мій»,— і вже знав, що несамохіть я дивитимуся на неї та думатиму: «Ти ніколи не вбивала заради мене. Ти ніколи мене не підставляла. Ти навіть не уявляєш, як підступитися до того, що зробила Емі. Ти просто не здатна на такі почуття». Мамин