Жюль Верн - 20 000 льє під водою, Жюль Верн

священне морське лоно відіграє як сприятливу, так і згубну роль у житті героїв. Море відкриває відданим свої таємниці, годує й одягає їх, однак воно знищує і карає легковажних — його дно всіяне уламками затонулих кораблів. Двічі команда «Наутілуса» відчуває на собі згубну силу моря. Спершу вона ледь не гине у крижаному полоні, затиснена льодяними брилами; через брак повітря Аронакс непритомніє: цей стан — своєрідна форма смерті. Друге випробування — поєдинок зі спрутом, змальованим у романі як справжнє міфічне чудовисько: молюск із пташиним дзьобом, трикамерним серцем, із мацаками, що звиваються, наче змії на голові в Горгони, та ще й здатний змінювати колір, виділяти сильний мускусний запах і засліплювати суперника, викидаючи струмінь чорнуватої рідини! Епізод із страхітливим спрутом продовжує мотив смертельних обіймів моря.

Варто, однак, згадати й про інше чудовисько — корабель «Наутілус», адже саме таким його змальовано на початку роману. Цікаво, що до моменту точної ідентифікації в тексті 34 рази зустрічається слово «монстр», 23 рази — «лікорн» чи «нарвал» у значенні рідкісної надприродної тварини; 23 рази — назви різноманітних китоподібних, теж у значенні тварин-чудовиськ; 10 разів — слово «тварина» з епітетами «надприродна», «незвичайна» тощо. І лише один раз висловлюється припущення про підводний човен, яке, втім, відразу ж відкидається з огляду на технічні можливості 1868 року: повністю виключається, що корабель може пересуватися настільки швидко, на такі великі відстані й мати таку неймовірну силу! Коли ж Аронакс пересвідчується, що помилявся, то його подиву й захопленню немає меж: «Якби мені довелося встановити існування найфантастичнішої, найміфічнішої тварини, я не був би здивований до такої міри! У тому, що природа творить чудеса, немає нічого дивного, але побачити на власні очі щось незвичайне, надприродне й до того ж створене людським генієм — тут було над чим замислитися!»

Проте «Наутілус» аж ніяк не втрачає ореолу «міфічності», коли з'ясовується, що це — механічний апарат. Повернімося зокрема до самої назви човна. Жуль Верн пише: «Існує одна гарненька тваринка, зустріч із якою, на думку стародавніх, провіщає щастя. Арістотель, Атеней, Пліній та Оппіан вивчали її уподобання й нахили і на змалювання її вичерпали всі поетичні засоби Греції й Риму. Вони назвали це створіння «наутілус», або «помпіліус». Але новіша наука не закріпила їхніх назвиськ, і сьогодні цього молюска знають на ім'я аргонавта». Учений-природозвавець Кюв'є порівнює спіралеподібну мушлю з тендітним човником: збудована з речовини, яку виділяють два верхні мацаки молюска, мушля носить у собі тваринку, яка ніколи до неї не приростає.

«…Аргонавт спроможний скинути свою мушлю, але цього ніколи не буває», — говорить Аронакс своєму служникові Конселеві.

«Точнісінько, як і капітан Немо, — розважливо відповідає той».

Девіз «Наутілуса» — «Mobilis in mobile» — теж пов'язаний з морем: море носить у собі човен, а він носить у собі героя. Ні, не «минули ті часи, коли Йони знаходили прихисток у китовій утробі». «Наутілус» — міфічний кит, священне чудовисько, рятівник і справедливий суддя. За висловом самого Жуля Верна, «святий ковчег», здатний і захистити, і покарати, як, наприклад, в епізоді, коли човен «відштовхує» дикунів, що намагаються його захопити, за допомогою власної електричної (магічної) сили.

Таким чином, «Наутілус» Жуля Верна — образ багатогранний, символічний зміст якого має надзвичайну вагу, не меншу, аніж наукові відкриття, описані в романі. «Наутілус» дійсно є складовою частиною вернівського міфу про героя.

Господар човна капітан Немо — творець «чудовиська» — уподібнюється до Творця всіх речей; «Наутілус» — його еманація, інструмент, «плоть від плоті», «розумний, відважний, неприступний».

Капітан Немо — сучасний Одіссей. Саме його ім'я перебуває в очевидному зв'язку з давньогрецьким героєм, який у 9-й пісні Гомерової «Одіссеї» на запитання циклопа Поліфема, як його звати, відповів: «Ніхто». Утім, у капітана своє тлумачення власного імені: він хоче бути ніким для світу. Мандруючи морями, він не прагне повернення до жодної Ітаки. Він відмовився від «того нестерпного земного тягаря, що люди називають волею». Немо цілком присвятив своє життя морю. Стриманий і незворушний, він виголошує справжній гімн на честь моря, захоплено прославляючи його велич і багатства: «Море — це все… Його дихання — чисте, живодайне. Тільки в його неосяжному просторі людина ніколи не самітна, бо вона відчуває довкола трепет життя. Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння, море — рух і любов; море — вічне життя…»; на переконання капітана Немо, море — символ цілковитої свободи. «Тут вищий спокій. Море не підвладне жодному деспотові. На його поверхні деспоти ще здатні чинити беззаконня, воювати, винищувати, переносити на неї всі земні жахи. Але на глибині тридцяти футів під водою їхні можливості вичерпуються, будь-які втручання марні. Тільки тут я почуваюся незалежним! Тут я не знаю над собою володарів! Тут я вільний!»

Море зробило капітана Немо істотою не лише поза людством, я й понад ним. Немо міг би стати володарем світу[94], як це сталося з іншим героєм Жуля Верна, який не встояв перед спокусою, — він просто відмежувався від суспільства, що зневажає, певне, маючи на те підстави. Щоправда, незмиренна ненависть капітана Немо має деякі винятки: це Аронакс і його супутники, а також повстанці (на Кіпрі) й гноблені всіх націй. Він володіє скарбами, якими всіяне дно океану. Немо збирає їх не для себе: «Хто вам сказав, що з їхньою допомогою я не роблю добрих справ? Я знаю, що на землі існують невтішне горе, нещастя, пригноблені народи, які волають про поміч, і жертви, що закликають до помсти…»

Капітан Немо втаємничений у речі, незбагненні для інших людей. Він живе не тільки поза людством, але й поза часом. Однак це не застиглий, статичний персонаж. Аронакс часто спостерігає в нього глибокий смуток, який нерідко межує з відчаєм. Щоразу він ніби кидає виклик несамовитій стихії, залишаючись на палубі під час шторму, «вбираючи в себе душу бурі». «Геній моря» перетворюється на «архангела ненависті», коли незворушно спостерігає за загибеллю пораненого ним військового корабля. Він уважає, що має право чинити суд в ім'я справедливості. Та це фатальна помилка — вищі сили долають його: жахлива стромовина поглинає «Наутілус» і його господаря.

У листі до видавця Етцеля, коментуючи розв'язку роману, Жуль Верн пише: «Що ж до фіналу, то прибуття