Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

учасників експедиції, щоб будь-який його наказ виконувався беззаперечно. ">[31]. Уперше в полярні мандри він вирушив давно, ще двадцять два роки тому, і ніколи не приховував, що за мету свого життя вважає Північний полюс. Під час своїх походів у глиб Гренландії і на не звідане досі її північне узбережжя він зібрав багатий науковий матеріал, що дав можливість позначити на карті гірські хребти, височини й фіорди, які глибоко врізаються в північну частину острова. Полярник поселився серед ескімосів, жив їхнім повсякденним, сповненим злигоднів життям, говорив їхньою мовою, забрав в Арктику свою дружину, і там серед льодів у них народилася донька, яку вони назвали ескімоським ім'ям Анігхіто — Дитя снігу.

Він залишав Гренландію тільки місяців на два, щоб за допомогою заснованого у Сполучених Штатах «Арктичного клубу Пірі» організовувати нові експедиції, і знову вперто повертався на Далеку Північ.

Наполегливість американця викликала в Амундсена глибоку повагу, не позбавлену заздрощів. Пірі не спинявся ні перед чим. Під час однієї подорожі він сам звичайним мисливським ножем ампутував собі вісім відморожених пальців на ногах. Пірі тяжко голодував, сотні разів ставав віч-на-віч із смертю, яка роками підстерігала його, але не змогла змусити відступити. 1902 року він разом з шістьома своїми товаришами під час лютих довготривалих морозів досяг 84° північної широти, а через три роки добувся до 87°. Усього лише триста кілометрів одділяли його від Північного полюса.

«Не дістанеться він туди, — заспокоював себе Амундсен. — Це ж не просто триста кілометрів, а всі шістсот, рахуючи й зворотний шлях. А ці шістсот набагато ващчі, ніж тисяча двісті в звичайних умовах».

Досить було йому заплющити очі — і в уяві поставало збурене море, аж до обрію вкрите звалиськами криги. Таке він бачив з палуби «Йоа». Чи витримає «Фрам», чи зможе пробитися через ці мертві барикади? З тривогою думав Амундсен про свою експедицію, про важкий дрейф. От якби це бути птахом! Хто ж з полярників не стежив заздрісно за бистрим летом чайки над усіма тими перепонами, перед якими людина безпорадна. «Шлях до пізнання Арктики пролягає в повітрі», — все частіше повторював Амундсен.

Надію на здійснення цих мрій пробудило в нього блискуче досягнення французького пілота Блеріо, який у червні 1909 року побив світовий рекорд, перелетівши на моноплані через Ла-Манш з Франції в Англію. Даремно доводили Амундсену, що рано ще думати про застосування аероплана для полярних досліджень. Разом з асом норвезького повітроплавання Якобсеном та льотчиком Енгельштадтом він сконструював величезного повітряного змія з полотна й легкого дерева.

«Запущений разом із пілотом з палуби «Фрама» на висоту п'ятсот метрів, цей змій допоможе мені розвідати етап криги і визначити маршрут корабля», — занотував Амундсен.

Він сам не раз піднімався на цьому змії на висоту кількох поверхів. Капітана Енгельштадта Амундсен збирався призначити своїм заступником на «Фрамі», підкреслюючи тим самим, якої ваги він надає повітряній розвідці.

Одного ранку Амундсен поспішав на поле, де мав відбутися запуск повітряного змія.

Він занепокоєно поглядав на чорні грозові хмари, які вітер несподівано згромадив над Крістіанією. Не встигли ще впасти перші краплі, як удалині загуркотів грім. Піднялась буря.

«Мабуть, Енгельштадт не провадитиме сьогодні випробувань, — стурбовано подумав Руал, — Це було б справжнє безумство!»

Та не встиг він ще добігти до льотного майданчика, як, махнувши у повітрі великими барвистими полотнищами, змій стрімко шугонув угору. З жахом і подивом спостерігав Амундсен, як повітряна течія легенько підхопила змія і, мов пір'їну, понесла його високо-високо, до самісінького неба.

— Поб'ю, мабуть, сьогодні власний рекорд! — устиг іще радісно крикнути з висоти пілот.

Зненацька з чорної хмари вистрілила блискавка, на якусь часточку секунди з'єднала блакитною смугою змія з хмарою і згасла. Смертельно уражений пілот відділився від каната і важко впав на землю.

Щоб прискорити збір коштів на підготовку експедиції, Амундсен, за порадою Нансена, подав свій план Норвезькому географічному товариству.

«Я маю намір пропливти Атлантичним океаном уздовж східного узбережжя Америки, обігнути мис Горн і далі водами Тихого океану попливти до Берінгової протоки. Поповнивши запаси палива в Барроу, вирушу на північ, щоб якнайдалі зайти в льоди між Аляскою і островом Врангеля. Звідси почнеться дрейф. Скільки він триватиме? На це питання важко відгтовісти. В усякому разі, довгі роки — може, п'ять або й сім…»

Гаряче підтриманий Нансеном план було схвалено На пропозицію уряду норвезький парламент виділив Амундсену велику допомогу в сумі кількохсот тисяч крон, вважаючи його експедицію подією великого наукового значення.

І знову цілими ночами світилися вікна кабінету Руала. Від столичного гамору він утік до невеличкого дерев'яного будиночка в Сарнсборгу, на березі Буннефіорду. На згадку про свій рідний дім, проданий перед експедицією на шхуні «Йоа», Руал назвав свою нову садибу «Уранієнборг-2». Тут він спокійно працював під опікою дбайливої Бетті, а на дозвіллі порався у садку, де було повно троянд, точнісінько таких, як і біля будинку аптекаря Цапфе в Тромсьо. Примирившись із самотністю Руала, Бетті не говорила йому більше про одруження, не згадувала і про Маргарет, в якої вже було трійко дітей. Вона тільки співчутливо поглядала на змарніле обличчя свого пестуна, на його міцно затиснуті уста, з яких тепер рідко коли прохоплювалося слово. Бетті шанувала його працю, тішилася його славою, але, дивлячись на нього, тяжко зітхала.

Під час гарячкової підготовки до своєї багаторічної арктичної експедиції Амундсен безсонними зимовими ночами не раз у думці проходив шлях до Північного полюса, порівнюючи свої можливості з можливостями Пірі. Восени цей наполегливий американець досягнув півострова Шерідан на Землі Гранта й залишився там на зиму з кількома ескімосами; у них було понад двісті собак. Звідти, з крайнього північного мису Гренландії, він збирався весною ще раз вийти на штурм полюса. Цей полярник був дуже грізним суперпиком. Почуття справедливості змушувало Амундсена в глибині душі визнати, що Пірі, який уже стільки років поневіряється в Арктиці, більше, ніж будь-хто, заслуговує на перемогу. Але, охоплений почуттям національної гордості, Амундсен прагнув, щоб