Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

До розпаленого честолюбства додалося занепокоєння: якщо Пірі буде перший, то в Норвегії знайдуться такі, які скажуть, що експедиція Амундсена тепер взагалі уже не потрібна. Цілком можливо, що тоді навіть відмовлять в асигнуваннях.

Повільно, страшенно повільно тяглися зимові дні. Минули вже березень і квітень, а від Пірі не було жодної звістки. І ось нарешті погожого травневого ранку на палубу «Фрама» вискочив тесляр, вигукуючи:

— Північний полюс здобуто!

Він щось іще говорив, розмахуючи газетою. Перед Руаловими очима затанцювали великі літери заголовка на першій сторінці. Звістка приголомшила Амундсена, і він навіть не намагався приховати цього.

«Американський прапор на Північному полюсі! Інженер Роберт Пірі 6 квітня 1909 року досягнув полюса. 23 квітня він уже повернувся на мис Колумбія».

Промисловці та представники фінансових кіл почали відмовляти Амундсену у підтримці.

— За ці кошти, — казали вони, — можна збудувати чудову верф, що принаймні даватиме зиск акціонерам.

У цій важкій ситуації йому ще раз допоміг Нансен. Його промова, що пролунала на всю Норвегію, збудила громадську думку, зворушила серця, розкрила гаманці.

— Короткочасове, півторадобове перебування Пірі на Північному полюсі справді було прекрасним досягненням, однак добутий ним матеріал становить невеликий внесок у дослідження Арктичного басейну, — говорив Нансен на зборах Норвезького географічного товариства, — Хіба ми не повинні пишатися тим, що саме сини нашої вітчизни перші добудуть цінні матеріали про арктичні моря? Хіба ми не повинні допомогти Амундсену у тій благородній справі, якій він присвятив своє життя?..

Переконливі аргументи глибоко шанованого в Норвегії Нансена, його світова слава і особистий дар зробили своє. Невдовзі після цієї промови удостоїли своїми відвідинами заякорений у порту «Фрам» королівське подружжя, а за ним — і вся столична знать. Не пасли задніх також промисловці й представники фінансового та торгового капіталу. І знову попливли кошти на адресу Амундсена, ніби у винагороду за тимчасове нехтування ним.

Та сам він ледве приховував досаду, яку викликала в ньому ця зміна настроїв.

«Що їх, власне, цікавить? Безперечно, не наукові успіхи, як гадає Фрітьоф. Ні, це просто погоня за сенсацією, просто я знову став модний», — записав Амундсен у своєму щоденнику.

Він спохмурнів, став уникати людей, на запитання відповідав різко і ще більше замкнувся в собі. На сухорлявому, довгобразому обличчі пролягли ще глибші зморшки, пригасли орлині очі. Глибоко вразила його і трагедія в Люсакері. Єва, добрий дух Нансенового дому, відійшла назавжди в небуття. Руал і сам не думав, що так важко переживатиме цю втрату. Боляче йому було дивитись на Нансена, який зовсім занепав духом.

«Єдиним порятунком для нього було б тепер вирушити в нову полярну експедицію», — думав у розпачі Амундсен, хоч знав, що цього не буде. Нансен не міг і не хотів покинути осиротілих дітей. Смерть Єви прикувала його до дому назавжди.

Тепер Амундсен сам мусив упоратись із своїми сумнівами, з планами, народженими в гризотних роздумах; вони не давали йому спокою, краяли душу, поки нарешті у ньому не відбувся якийсь злам. Він знову з подвоєною енергією почав готуватись до своєї експедиції, працював заповзятливо, зосереджено і поспішав, як ніколи. Його пожирала якась нетерплячка.

— Щоб пропливти Атлантику з півночі на південь, а потім у зворотному напрямку Тихий океан, мені потрібно буде дуже багато часу, — пояснював Амундсен, коли його запитували про причину такого поспіху. — Я повинен ще до зими провести «Фрам» через Берінгову протоку, а це не так просто. Перша зупинка передбачається у Фуншалі на Мадейрі, наступна — аж у Ріо-де-Жанейро, після того, як перетнемо Атлантичний океан.

Опасисте трищоглове судно, що глибоко осіло в лазурових хвилях, вражало своєю суворістю і притягувало на залиту сонцем набережну Фуншала натовп цікавих. Bono аж ніяк не вписувалось у мальовничий пейзаж затоки з граціозно вигнутим узбережжям, гірськими схилами, на яких буяла рослинність, і побляклим від спеки небом.

Жваві, темноволосі португальці з трудом вчитувалися в написану на кормі назву цього незвичайного корабля — «Фрам» — і поглядали на білявих велетнів, які, збившись купкою на палубі, в урочистому мовчанні слухали довгу промову свого керівника.

За дві години до підняття якоря капітан «Фрама» Нільсен дав наказ:

— Свистати всіх нагору! Всіх без винятку! Начальник хоче сказати вам щось важливе.

Зацікавлені моряки зібралися довкола щогли. Вони не знали, навіщо їх скликали саме тепер, в останню хвилину. Ті, хто вже три роки плавав на «Йоа» під керівництвом Амундсена, пильно вдивлялися в його напружене обличчя. Амундсен мовчки обвів учасників експедиції уважним поглядом, ніби хотів прочитати на їхніх обличчях відповідь на те, що за хвилину вони мали почути.

— Як ви знаєте, — почав він нарешті рішучим голосом, — ми вирушили в Арктику, щоб провадити тривалі дослідження Північного Льодовитого океану. Однак, добре обміркувавши все, я вирішив змінити план. Батьківщина чекає від нас великого подвигу, який міг би ще раз уславити її. Північний полюс здобули інші, раніше за нас. Тут уже нічого не вдієш. Але є ще другий, на протилежному кінці землі, де поки що не ступала нога людини. Південний полюс! Попливемо до нього! Це нелегке завдання, — говорив Амундсен далі, ковзнувши поглядом по приголомшених обличчях. — Кілька років тому з цього шляху, не досягнувши мети, зійшов англієць Скотт, а зовсім недавно, не минуло ще й року, змушений був відступити Шеклтон, один з наймужніших у світі полярників. Я вже не кажу про інших. Тепер Скотт вирішив зробити нову спробу і на судні «Терра Нова» вже пливе до Антарктиди. Ми також вирушимо туди. Нехай же у змаганні за підкорення полюса візьмуть участь і