Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

паркувався. Джилл би краще обрала намет на території ярмарку... Там їй бракувало лише одного: ванни. Душ — це добре, та немає нічого кращого за ванну з гарячою, гарячою водою — просто залізти в неї аж по підборіддя та відмокати! Інколи вони затримувалися в готелі на кілька днів і брали напрокат наземне авто. Майк спершу не поділяв її фанатичного захоплення щоденним миттям; тепер же він був таким же прискіпливим до чистоти, як і Джилл, — але лише тому, що вона привчила його до цього: бруд його не дратував. Більше того — він міг залишатися бездоганно чистим, не витрачаючи час на ванну; так само йому ніколи не потрібно було ходити до перукаря, поки він не дізнався точно, до якої саме довжини повинно відрости його волосся з точки зору Джилл. Але Майк також любив проводити час у готелях заради того, щоб купатися самому; більше за все він любив занурюватися у воду життя: незалежно від потреби митися та вже без жодної упередженості щодо води.

Готель «Імперський» був дуже старим і вважався просторим лише на початку свого існування, — зате ванна в номері, що носив горду назву «Для молодят», була достатньо великою. Щойно вони приїхали, Джилл одразу пішла до ванної кімнати, де почала набирати воду, — і була дуже здивована, коли побачила, що раптом виявилася готовою приймати ванну й стояла вже босоніж, — за винятком сумочки, яку й досі тримала в руках. Любий Майк! Він знав, як вона любила робити покупки, як раділа новому одягу; він обережно провокував її задовольняти цю дитячу слабкість, відправляючи у нікуди будь-який одяг, від якого, за його відчуттями, вона більше не була у захваті. Він би робив це щодня, якби Джилл не попередила його, що надто багато нового одягу на ярмарку впадатиме в очі.

— Дякую, любий! — вигукнула вона. — Лізьмо у ванну.

Він також або роздягнувся, або змусив зникнути й свій одяг, — ймовірно, останнє, вирішила Джилл. Але Майку було нецікаво купувати одяг для себе. Її слабкостей він не поділяв, бо все ще не бачив можливої причини носити одяг для чогось ще, крім простого захисту від стихій. Вони сіли у ванну обличчям одне до одного; Джилл зачерпнула долонями воду, доторкнулася губами й запропонувала йому. Не обов'язково було говорити; так само й ритуал був необов'язковим; просто Джилл подобалося нагадувати їм обом щось, про що нагадувати не було жодної необхідності, — хоч цілу вічність.

Коли він підняв голову, вона сказала:

— Коли ми їхали, я думала про те, яким кумедним здавався той огидний шериф без одягу.

— Він був кумедним?

— Так, і справді дуже кумедним! Я робила все можливе, щоб не засміятися. Не хотіла, щоб нас помітили.

— Поясни мені, чому він був смішним. Я не бачу тут жарту.

— Гм... Любий, не думаю, що можу це пояснити. Це не жарт, не каламбур чи щось, що можна пояснити.

— Я не ґрокнув, що він був кумедним, — серйозно сказав Майк. — Обидва ті чоловіки, суддя та шериф, — я ґрокнув неправильність. Якби я не знав, що це тобі не сподобається, то відіслав би їх геть.

— Любий Майку, — вона торкнулася його щоки. — Хороший Майк. Повір мені, дорогий мій, було значно краще зробити лише те, що ти зробив. Жоден з них не зможе жити далі, не соромлячись цього, — і я готова закластися, що у тому місті найближчі п'ятдесят років не буде жодних спроб заарештувати будь-кого за непристойну виставу. Поговорімо про щось інше.

— Я хотів сказати, що мені шкода, — справді шкода, — що більше не буде твоїх вистав. Я зробив усе, що міг, коли писав цей сценарій, люба. Думаю, що я дійсно не вмію організовувати вистави. Це моя вина, Джилл. Тім правильно говорить: мені бракує артистизму. Тим не менше наші виступи були досить гарними для того, щоб залишатися з «Об'єднаними Виставами Бакстера»... Бо з кожним днем я все краще ґрокаю простаків.

— Ось тільки ми більше не повинні називати їх простаками та дурнями, тепер ми не є частиною цього. Це просто люди; не «дурні».

— Я ґрокаю, що вони дурні.

— Так, любий. Проте це не ввічливо.

— Я запам'ятаю.

— Ти вже вирішив, куди ми поїдемо тепер?

— Ні. Коли прийде час, я знатиму.

— Так, любий, — Джилл думала над тим, що Майк завжди це знав. Відколи він вперше змінився з покірного на впливового, поступово він ставав все стійкішим та впевненішим — у всіх значеннях. Хлопчик (тоді він нагадував хлопчика), який втомлювався від того, що тримав у повітрі попільничку, зараз міг підняти у повітря її саму (вона й справді відчувала себе так, наче літала в хмарах; саме тому сама внесла це у сценарій того вечора), поки займався кількома іншими справами й продовжував говорити. Він також міг продемонструвати будь-яку іншу силу, якщо це було потрібно; вона згадала один вкрай дощовий день, коли котрась із вантажівок застрягла у болоті. Довкола неї зібралися двадцять чоловіків, намагаючись її витягти, Майк штовхнув плечем... І вантажівка рушила.

Вона бачила, як це сталося: застрягле заднє колесо просто саме собою піднялося з бруду. Проте зараз Майк був значно обережнішим і не давав нікому змоги здогадатися.

Вона також згадала той момент, коли він нарешті ґрокнув, що обов'язкова умова «неправильності» перед тим, як він змушував предмети зникнути, стосувалася лише живих, ґрокнутих предметів — так, її сукня не повинна була мати «неправильності» для нього, щоб відіслати її у нікуди. Обмеження були пересторогою під час навчання пташенят; дорослий міг робити усе так, як ґрокав.

Їй було цікаво, якою буде наступна суттєва зміна. Проте Джилл не надто цим переймалася: Майк лишався добрим і мудрим. Все, чого вона могла його навчити, — це маленькі Дрібниці щодо того, як жити серед людей; тоді як сама вчилася в нього значно більшого — з відвертішою радістю та більшим захватом, яких вона не знала, відколи помер її батько.

— Майку, правда ж, було б гарно, якби до нас у цій ванні приєдналися Дорказ, Анна та Міріам? А ще Батько Джубал та хлопці та... О, вся наша родина!

— Знадобилася б більша ванна.

— Хто б мав би щось проти того, щоб трохи посунутися? Проте краще пасував би басейн Джубала. Коли ми знову відвідаємо домашніх, Майку? Джубал запитує мене про це під час