Кобо Абе - Жінка в пісках

дивні сни, ніби доганяю його... ніби раптом він з’являється позаду й починає мене лоскотати... Хоча я знаю, що це сон, сміюся від лоскотання, мов божевільна... дивні сни...

— А все-таки мені слід було б зустрітися з вашим братом.

— Якби він подзвонив, я б йому про це сказала... Та, боюсь, що він не захоче з вами побачитися.

— Чому?

— Як би це краще сказати?.. Так мені здається, точніше пояснити не можу...

— Але ж зрозумійте, мені потрібні відомості. Ясно? Я не маю наміру порпатися в особистому житті вашого брата. Я тільки хочу одержати відомості. Бо повторювати те, що вже зробив брат,— означає марнувати час. Та якщо ви цього хочете, я не заперечую.

— Я розповіла все, що знала. Що я маю ще сказати?

— Про свої припущення.

— От біда! Адже я нічого не знаю, хоча б ви хтозна-скільки питали...

— Ну гаразд,— здався я,— тоді принаймні розкажіть по порядку, як це сталося.

— О, це дуже просто, надто просто, аж дивно... Ось погляньте,— жінка мерщій підвелася зі стільця й підкликала мене до вікна,— он там... бачите, кроків за десять від того ліхтаря... маленький люк між тротуаром і газоном... там зникли його сліди... Чому?.. Чому саме там? Адже йому там зовсім не було що робити...

Темна-претемна дорога... Ще недавно вона була зовсім біла і впиралася в молочно-біле небо, а тепер ця дорога в долині на дні неба, забарвленого ртутними вуличними ліхтарями. Якщо відійти на десять кроків від ліхтаря, то носком черевика можна намацати люк... Десь тут урвалися його сліди... Вечірня пітьма наче одним помахом щітки змела з дороги господинь, що ходили скуповуватися на вечерю, і червоні коляски, і хлопців на велосипедах; повернулись у свої комірки і затихли скромні службовці, а охочим до розваг після роботи ще рано спішити додому... Покинута людьми, непевна долина часу... Я зупиняюся... Саме там, де зникли його сліди...

Між будинками дме вітер. Потік крижаного повітря стикається з гострими рогами будівель і завиває тихим голосом. Хоча й не чути стогону того велетенського органа, та він просочується в глиб людського тіла: шкіра береться сиротами, кров холоне, а серце перетворюється на мішечок з льодом. Витоптаний асфальтований тротуар. Посеред газону біліє порваний, нікому не потрібний гумовий м’яч. Хоч у світлі ліхтарів навіть мої запорошені черевики здаються позолоченими, пощерблена дорога лежить під ногами бездушним трупом. Такою дорогою не дійдеш, куди тобі треба.

А от півроку тому, саме в серпні, літо ще було в повному розпалі. Асфальт був м’який, як гума, а навколо ліхтарів кружляли хмари мошкари. Трава на газоні хвилювалася під вітром, наче вода в річці, а порваний м’яч пірнув на саме її дно... Отож якщо доводилося топтати траву, то не тому, що ноги мерзли, а щоб розігнати комарів, які піднімалися з люка... Якщо він зупинявся саме тут... ні, ні, якщо він проходив тут востаннє, був ранок... Досвітній час, коли ліхтарі заплющують очі, мошкара ховається у траві, а чорна долина скидає свою одежу і знову перетворюється на білу горбату вулицю, що зливається з небом... А може, то був незвичайний ранок, коли дме південно-західний вітер, а небо виблискує блакиттю, коли немов за одним сигналом протягом п’яти хвилин у серці міста відчиняються стандартні комірчини, і натовп людей, не лише несхожих, але й нерозрізненних, як вода, що вирвалась із загати, заливає всю вулицю...

— Ага, ніби зачарована зграя пацюків... А ви хіба не знаєте цієї казки?..— Жінка розвела руки, ніби збиралася показати ширину вулиці, і її очі стали вологі — мабуть, від випитої склянки пива, потім перевела погляд з однієї руки на другу і, наче похопившись, мовила: — Ой, та вже стемніло! — Мерщій ввімкнула світло і так само поквапливо зникла в кухні. Але цього разу крізь портьєру було чути, як вона тим же голосом говорила: — Не лише тротуари, але й бруківка заповнена... До того ж усі біжать, щоб не спізнитися на автобус... Потроху і середину вулиці заповнюють...

— Але ж у години пік на автобус не можна покладатися.

— Звісно.— Жінка повернулася з новою склянкою пива.— Не можна, а тому їм доводиться щодуху бігти.

Жінка поставила, пиво на стіл і зиркнула у вікно. Коли у вітальні засвітилося, надворі вже була ніч. Літографія Пікассо відбилася у шибці. Ніби чогось злякавшись, жінка рвучко затягла на вікні завісу, і вмить жовтий колір, лігши на половину стіни, цілком змінив кімнату. Колір лимона, але не свіжого, а прив’ялого, що довго лежав на вітрині. Завдяки жовтій барві покинута господарем оселя раптом наче ожила. Здається, ніби їй бракувало не господаря, а жовтого кольору. На книжковій шафі враз помічаю фігурку кота, зроблену з ганчірочок. Під кресленням мотора на поличці для дрібниць — недоплетена мереживна рукавичка. Цій кімнаті пасує жовтий колір. Він личить і жінці. Це її кімната, відрізана від усього світу разом із її життям. Я замислююсь. Шоста цигарка. Жінка п’є другу пляшку пива. В душу мені закрадається підозра.

Від ліхтаря тільки десять кроків у напрямку схилу. Там, поряд із газоном, невеликий люк... Він ішов поволі краєм тротуару, мабуть, задумавшись, обминав метушливу юрбу людей, що, немов кимось переслідувані, спішили на роботу... Якби навіть хтось із цієї околиці міг засвідчити, що бачив його на власні очі і цього разу востаннє, то яке значення мав би той факт?

— Чи не розумніше було б зійти поволі схилом до метро, ніж бігти до ненадійного автобуса? Особливо того ранку, коли він мав зустрітися з кимось на станції S? Правда, якщо їхати прямо до фірми,— автобусом зручніше...