Кобо Абе - Жінка в пісках

тонка, з алюмінію, все надворі добре видно. Прямо перед вікном, за вимощеним бетонними плитами десятиметровим тротуаром,— північна сторона будинку номер 2. На гладкій темній стіні видно лише пожежні сходи, вікон немає. Внизу, ліворуч, проглядає добрий шмат дороги. Притиснувшись обличчям до шибки, бачу свій автомобіль. Коли підійти до лівого краю вікна, аж до книжкової шафи, то видно, що другий кінець дороги сягає спуску, а тротуар ховається за рогом будинку номер 2.

Посередині між рогом будинку і моїм автомобілем зненацька заблимали ртутні лампи вуличних ліхтарів. Може, щось в автоматичному вмикачі світла зіпсувалось і він став чутливіший, ніж звичайно. Або ж настав час їх запалювати. Перехожих стало незрівнянно більше, і не лише жінок з покупками, але й чоловіків, що поверталися з роботи. Очевидно, прибув автобус. Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди — двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу таскають свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Всі повертаються додому, повертаються туди, звідки вийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріалу на ті стіни.

Та зрідка хтось із них виходить і не повертається...

— Ну, то які ваші припущення?.. Розкажіть, будь ласка, усе, що пам’ятаєте.

— Нема чого розказувати. Нема в мене ніяких припущень...

— І те, що ви пригадаєте, згодиться, коли нема речових доказів...

— Ага... хіба що ота коробка сірників...

— Що?..

— Коробка сірників... У кишені дощовика разом із спортивною газетою лишилося півкоробки сірників з якоїсь кав’ярні...

— Та невже?..— Я знову розглядаю її обличчя, що вмить набрало іншого виразу і зовсім мене спантеличило. Воно було настільки спокійне, що йому пасувала б легка усмішка,— здавалося, ніби жінка задоволена з того, що її чоловік десь зник. А може, за півроку безнадії і туги пружина, яка приводила в рух її волю, зовсім ослабла, і жінка потонула в безмежній відчуженості? Її колись, мабуть, вродливі риси обличчя тепер нагадували погано сфокусоване зображення.—) Якщо вважати цю сірникову коробку речовим доказом, то...

— Нічого особливого... просто вона лежала в кишені дощовика...

— Розумієте, коли ви підтвердите свою попередню заяву до нас, то я негайно почну розслідування. Тільки, як я вже вам пояснював, внесеного завдатку вистачить для оплати розшуків протягом тижня. Якщо за той час я не знайду вашого чоловіка, то, звісно, додаткової винагороди не вимагатиму, але й тридцяти тисяч ієн завдатку не поверну. Для розшуків буде потрібно знову внести тридцять тисяч ієн і, крім того, оплатити поточні витрати, пов’язані з розслідуванням.

— Підписатись тут?

— Однак врахуйте, що з такими мізерними відомостями невідомо, як починати розслідування. Звичайно, мені байдуже, такий мій фах. А от для вас це хіба не те ж саме, що викинути на вітер тридцять тисяч ієн?

— А що я можу вдіяти?..

— Гадаю, можна було б за щось учепитися. Коротко кажучи, мені треба знати, кого вистежувати і де шукати...

— Якби ж я знала...— Жінка заперечливо хитнула головою і піднесла до рота склянку пива, від якої я відмовився, сказавши, що мені ще доведеться їхати автомобілем.— Ось хоча б... той чоловік, у нього, здається, великі можливості... та всі, кого питаєш, не можуть пояснити причини...

— Які можливості?..

— На роботі...

— Ви що, самі пробували розшукувати? Минуло вже півроку...

— Брат пробував...

— Той самий, що підійшов до телефону? Він говорив зі мною так, наче був вашою довіреною особою. В такому разі найкраще поговорити безпосередньо з ним.

— Але ж я не знаю, де він зараз живе...

— Як же це так? Зниклу людину шукає інша, теж зникла! Це якесь зачароване коло!

— Брат не зовсім зник. Що три дні дзвонить по телефону... О, коли б чоловік дав про себе знати хоч по телефону! Тоді я не жила б у постійному страсі... нестерпно тяжко, коли не знаєш, що його спонукало...

— А по вас не видно, що ви чогось боїтеся.

— Дивно, правда?.. Можливо, звиклася з бідою...

— То ви здалися на брата і самі нічого не робили?

— Я чекала. Чекала день у день...

— І більше нічого?

— Брат був проти, і я боялася залишати домівку.

— Чому?

— А якби чоловік захотів вернутися саме тоді, коли мене не буде вдома? Що тоді? Ми можемо розминутись...

— Поясніть, чому брат був проти.

— Та як вам сказати...— Жінчине обличчя знову стало невиразне, наче віддалилося, вирізнялися тільки веснянки під очима, схожі на вуаль.— У брата були свої розрахунки... крім того, мені не вистачило б сил... Та я вже не могла більше ждати... тому брат нарешті здався, і я вирішила звернутися до вашого агентства...

— Ви багато п’єте?

Машинально наповнена склянка пива зупиняється в сполоханій руці, не торкнувшись уст, а жінка, киваючи в задумі головою, відповідає:

— Після того, як чоловіка не стало, я жду його і бачу сни наяву...