Герман Гессе - Гра в бісер

дівчинка на ім’я Ада, тобто Врода, Кнехт прихилився до тієї дівчинки, часто ходив з нею і охороняв її, звичайно, не з кохання, такого почуття він ще не знав, бо сам був дитиною, а тому, що вона була дочкою заклинача дощу. Хлопчик захоплювався заклиначем дощу, — так, як його, він іще шанував тільки праматір та її дочку. Але то були жінки. Їх можна було обожнювати, боятися, а проте не можна було не тільки мріяти, а навіть думати про те, щоб колись зрівнятися з ними. Інша річ заклинач погоди. Проте він не любив ні з ким водитися, і хлопчик не міг приступитись до нього, доводилося шукати кружного шляху; таким кружним шляхом і стала для Кнехта турбота про його доньку. Хлопчик при кожній нагоді заходив по дівчинку до хижі заклинача погоди на околиці селища, щоб увечері разом з нею посидіти біля хатини старої і послухати її розповідей. Потім він відводив дівчинку додому. Так він прийшов з нею і сьогодні. Сівши рядком у темному гурті слухачів, вони ловили кожне слово старої.

Сьогодні стара розповідала про Відьомське селище. Вона казала: — Інколи серед жінок селища трапляється котрась дуже поганої вдачі, що нікому не бажає добра. Переважно такі жінки бездітні. Часом вона, буває, так допече людям, що вони не хочуть більше терпіти її в селищі. Тоді вони приходять уночі до її хижі, чоловіка зв’язують, а жінку хапають і шмагають різками, а потім женуть далеко в хащі й болота, проклинають і залишають там саму. Після цього знімають з чоловіка пута, і він, коли ще не дуже старий, може взяти собі іншу жінку. А та, вигнана, якщо не загине, блукає лісами та болотами, вчиться мови звірів і врешті, добре наблукавшись і наволочившись, потрапляє до невеличкого селища, що зветься Відьомським. Там збираються всі лихі жінки, яких прогнали від себе люди. То їхнє селище, там вони живуть, чинять зло, чаклують, а особливо люблять заманювати із звичайних людських селищ до себе дітей, оскільки не мають своїх власних. Тож як котра дитина піде в ліс і не вернеться, то не думайте, що вона неодмінно втонула десь у трясовині чи її роздер вовк; може, її відьма звабила на манівці й завела до Відьомського селища. На ту пору, коли я була ще малою, а моя бабуся — найстаршою жінкою в селі, одна дівчинка якось пішла з іншими дітьми по чорниці. Вони довго збирали ягоди, дівчинка стомилася та й заснула. Вона була ще така мала, що папороть укрила її з головою, і решта дітей пішли далі, нічого не помітивши. Аж увечері, вже вертаючись додому, вони побачили, що дівчинки з ними немає. До лісу послали молодих хлопців, вони шукали й гукали дівчинку до пізньої ночі, але дарма. А мала, виспавшись досхочу, встала й побігла в ліс, усе далі й далі. І чим більший охоплював її страх, тим швидше вона бігла, але давно вже не знала, де вона, просто бігла наосліп, усе далі від свого селища, туди, де вже ніхто не ходив. На шиї в дівчинки на ликовому шнурочку висіло вепряче ікло, його подарував їй батько, він приніс його з ловів, камінцем просвердлив у ньому дірочку, щоб можна було засилити шнурок, а ще тричі виварив його у вепрячій крові й проспівав над ним мудрі примовки, і хто таке ікло має при собі, на того не діють ніякі чари. Та ось з гущавини вийшла якась жінка, — то була відьма, — солодко усміхнулася і сказала: «Добридень, доню моя, ти, певне, заблукала? Ходино зі мною, я відведу тебе додому». І дівчинка пішла за нею. Але згадала, що їй казала мама й тато: щоб вона нікому чужому не показувала вепрячого ікла, тому дорогою вона непомітно стягла зі шнурочка ікло й сховала його за пазуху. Чужа жінка довго вела дівчин2ку, вже смеркло, коли вони прийшли до селища, але то було не наше селище, а Відьомське. Дівчинку відьма замкнула в темному хліві, а сама пішла спати до хижі. Вранці вона спитала: «У тебе є з собою вепряче ікло?» Дівчинка відповіла: «Ні, я згубила його, як блукала в лісі». І вона показала ликовий шнурочок, на якому вже нічого не було. Тоді відьма принесла кам’яний горщик, він був повний землі, а в землі росли три бадилини. Дівчинка глянула на бадилини й запитала, що то. Відьма показала на першу бадилину й мовила: «Це життя твоєї матері». Тоді показала на другу бадилину й мовила: «Це життя твого батька». Потім показала на третю бадилину й мовила: «А це твоє власне життя. Поки бадилини зеленітимуть і ростимуть, ви будете живі й здорові. Якщо котрась почне в’янути, той, чиє життя вона означає, занедужає. Якщо котрусь вирвати, як я ось зараз її вирву, той, чиє життя вона означає, помре». Відьма схопила рукою бадилину, що означала батькове життя, й почала тягти її, і коли витягла стільки, що стало видно білий корінець, бадилина тихо застогнала… На цьому слові дівчинка біля Кнехта схопилася, ніби її вкусила гадюка, зойкнула й стрімголов кинулась тікати. Вона вже давно вся тремтіла, такою страшною здавалась їй казка, а тепер не витримала. Одна літня жінка, серед тих, що слухали стару, засміялася. Решта теж були налякані не менше за дівчинку, але стримувалися й сиділи далі. Проте Кнехт, отямившись від чару й страху, навіяних казкою, і собі схопився й помчав за дівчинкою. Дочка праматері повела далі свою розповідь.

Хижа заклинача дощу стояла над ставком, і туди Кнехт подався шукати втікачку. Щоб приманити й заспокоїти дівчинку, він кликав її різними голосами, так, як жінки скликають курей, протягло, ласкаво, ніби хочуть їх зачарувати. «Адо, — наспівував він, — Адонько, ходино сюди… Не бійся, це я, Кнехт». Так він виспівував раз по раз і, ще не почувши й не помітивши її, відчув раптом, як її маленька м’якенька ручка торкнулась його долоні. Вона стояла надворі, притулившись спиною до стіни хижі, й чекала на нього, коли почула, що він її гукає. Вона з полегкістю зітхнула й притулилася до хлопчика, що здавався їй таким великим і дужим, як дорослий.

— Ти злякалася, га? — запитав він. — Не треба, ніхто тебе не скривдить, усі люблять Аду. Ходімо тепер додому.

Дівчинка все ще тремтіла й схлипувала, але поволі заспокоїлась і вдячно, довірливо пішла з хлопчиком.

З дверей хижі блимало тьмяне червоне світло, всередині, біля вогнища, сидів, згорбившись, заклинач дощу, на його навислому на очі волоссі мерехтіли