Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

обличчя холодноярців. Гасла надія на визволення із Заходу; треба на власні руки і голови надію покладати.

Оповідаєм із Чорнотою Петренкові про нашу зустріч з «батьком» Махном. Петренко мав уже відомості про його дальший рух. Коло Канева Махно переправився через Дніпро на Лівобережжя. Лід для переправи тачанок і гармат був непевний. Закупили махнівці у селі солому, дошки, ворота, двері від клунь. Вірніше, забрали, не питаючи господарів згоди, але заплатили за все по-княжому. Застелили лід соломою, а поверх неї дощок наклали. Як тачанка чи гармата в'їжджала на лід, то зм'якшувалися вдари гостро підкованих копит, тай вага на ширший простір льоду розкладалася. Як перейшли усі, задній загін — вже під обстрілом червоних гармат— підпалив переправу. Згоріла солома з дошками, «згорів» і лід.

Будьонівці почали переправлятися вище махнівської переправи. Частина кінноти перейшла щасливо, та провалилася під лід батарея гармат з кіньми. Ну а Дніпро в тому місці глибокий - шість будьонівців одного одному на голову треба ставити, щоби з два на поверхню виглянути... Побоялися дальше переправлятися, пішли у Черкаси на міст, бо у Каневі — ще Зелений спалив... Поки обходили, Махно вже десь до Лубень доходив, потім на Миргород завернув. Розбив свіжу будьонівську дивізію, що перетинала йому дорогу, скинув із залізниці під Сагайдаком два бронепотяги, що вийшли закрити шлях на Полтаву. Поки бронепотяги обстрілювали колони Махна, полк махнових донців-будьоновців «сховався» під їх прикриттям. Підібравши момент, донці вірвалися до бронепотягів і вистріляли їх обслугу. «Батько» пішов дальше понад залізницею, налякав смертельно Полтаву, потім завернув понад залізницею на Харків, наробив паніки у Харкові і пішов десь на Чернигівщину. Маслака з донцями відправив на Дон — козацьку революцію робити.

* * *

Вже на весну натикалося. Бруньки на корчах і деревах пухли, набирали соку. Радісно приглядалися до тих перших звістунів тепла лісовики. Розпукнуться, зазеленіють — цілий ліс хатою стане...

У березні розмовляли ми, лежали на лежанці, як до землянки в супроводі зв'язка із Мельників увійшов... отаман Деркач. Худий і блідий ще по загоєних ранах.

— Слава Україні!

Зриваємося усі й оточуєм отамана, про якого не знали, чи живий. Петренко здав йому рапорт із стану в Холодному яру і передав командування. Деркач розвинув і молитовне оглянув наш чорний прапор, що лежав на кілках, вбитих у стіну землянки. Давно вже й ми не бачили його розвинутим. Потемніло срібло тризуба у терновому вінку... Новими думками, новим змістом і значенням війнув у наші душі напис: «Воля України-або смерть».

Сидячи на поваленому дереві у лісі, обмірковуємо положення. Що знали ми — знав уже і Деркач. Та знав дещо більше. Бачився на Херсонщині з старшиною — зв'язком із-за кордону. Є там головний повстанський штаб — йде підготовка на весну. Старшина той оповідав рожеві речі про зацікавлення закордону українською справою, про підтримку інших держав. Деркач відносився до того стримано, хоч усім хотілося в те вірити.

— Треба комусь поїхати, зв'язатися, роздивитися — як там, оповісти, як у нас... Глянув на мене.

— Поїдеш ти, Юрко. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся як там, і до чого. Чого можем сподіватися — чого ні. Тільки не барися. Щоб у квітні вернувся... Візьми із собою совітських грошей, а для заграниці — трохи золота. Документи впорядкуй собі підходящі. Щоб їхати напевняка і вернутися напевно.

В тому ж будьоновському однострою, з тими-ж документами адьютанта 84 полка, вибираюся вночі з Цвітної на Знам'янку і втискаюся до якогось військового ешалону, що йшов на Єлисаветград.

Їду за кордон, роблячи чималого «гака«, бо аж через Полтаву-Київ. В рукаві маю зашиту записку від Деркача до своїх людей, що служать у червоних військових установах у Полтаві, в другому зашито посвідку Холодного яру для «закордону«.

До Полтави пильно стережуся конторолів Чека, бо до документів адьютанта не маю свіжішої посвідки, чого і куди їду. З Полтави чуюся свобідніше. Маю вже акт військової лікарської комісії, що на представлення «команди виздоровлівающіх», ухвалила мені шеститижневу відпустку для поправлення здоровля після тифу. Маю посвідку «команди виздоравлівающіх», що «товаріщ Дрозд - адьютант 84 кавполка 1 конной армії» перебував, виписаний із шпиталя, в команді й на основі постанови лікарської комісії їде на шість тижнів, на поправлення здоровля, додому в... село над самим Збручем. Хоч на комісії я і не був, та документи були «правдиві», заведені навіть у реєстри. Можу сміливо чекістам показувати, аби лише з будьоновцями з тієї самої дивізії не зіткнутися.

У Гребінці пересадка. Сиджу два дні й ані мріяти не можна до потягу вчепитися, — де тільки можна вчепитися, вже на попередніх станціях хтось учепився. Сиділо й кілька будьоновців, що їхали із зброєю у командировку до Бердичева. Довідавшись заздалегідь, що вони із 14 дивізії, беру їх «під свою опіку«. Залізничний чекіст, до якого ми звернулися, щоб поміг всісти, не може нічого порадити. Сотки народу сидять на станції тижнями і атакують потяги. Одно нам поміг: за мої совітські тисячі роздобув ковбаси, хліба і самогону. Може просто відпродав те, що чекісти у «спекулянтів» відібрали. Сам випив і поїв з нами. За годину вийшов із телеграфної кімнати і відкликав мене на бік.

— Товариш командир. За півгодини прийде потяг особливого призначення. Я вас туди не можу вмістити, бо вони на дверях кожного вагону свою варту мають. Не впускають нікого... але я тобі скажу по секрету... Вся «особливість» того потягу в тому, що ним їздять спекулювати жінки та свояки асів із київської губернії губчека. Як би я там крикнув у вагоні — то мене завтра вже нема на службі. Але ви що іншого... Будьоновців усі вони бояться... Збери своїх «братішек» і силою впхайся у вагон. Там не дев'ять, а чорт зна ще скільки може влізти. Сволочі, їздять розвалившись спекулювати, а червоному воякові нема де стояка проїхати. Як би двері були замкнені — то на ось ключ вагоновий.

Даю інструкцію «братішкам«, пояснивши в чому справа. «Братішкі» богохульне матюкаються і стискають рушниці.

Потяг — паротяг і два вагони першої кляси. Народ обліпив потяг, щоб вчепитися на буфери, вилізти на дах. З кожних дверей вогонів вийшло по два чекісти і, витягнувши револьвери, відігнали пасажирів.

Веду вісім будьоновців з наготовленими рушницями просто до вагону. Чекісти загородили револьверами дорогу.

— Куда?! Нєльзя! Здєсь «асобоє назначеніє»!

»Братішкі» роз'юшилися.

— Гроб... магілу... нєбєсную канцелярію! Ми на фронтє кров праліваєм, а ви, сабакі, тут спекуліруєтє?! В срочную