Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

що складається із сотень томів, зробили внесок представники багатьох націй, але передусім самі євреї, ті, хто пережив геноцид, та їхні нащадки. І це цілком закономірно. Українці ж, за великим рахунком, не лише не спромоглися на те, щоб про їхню національну трагедію дізнався весь світ, а й не осмислили її самі. Тож не випадково найвідомішу книгу про голодомор написав іноземець, а її видання вийшло друком у незалежній Україні лише 1993 року, до того ж коштом організацій діаспори. В української держави не знайшлося на це грошей, хоч на офіціозні помпезні урочистості їх ніколи не бракує.

Мій добрий знайомий Джеймс Мейс — колишній професор Гарвардського університету, який свого часу був виконавчим директором президентсько-конгресової комісії з українського голодомору, а нині навчає студентів Києво-Могилянської академії, називає теперішній період в історії України постгеноцидним. Він вивів формулу прогресуючого процесу інтелектуального й морального занепаду українського суспільства, що триває від часу розстріляного відродження і голодомору 1930-х років, внаслідок чого було винищено цвіт української нації та найпрацьовитішу частину суспільства. Чи вдасться колись відновити її генофонд, розірвати трагічне коло національної історії?

Одна з важливих особливостей суспільного розвитку, про яку рідко згадують, полягає у тому, що драматичні події стають іноді джерелом сили нації, її духовного відродження — першооснови державності. Голокост для євреїв — не лише невід’ємна частка їхньої національної свідомості, а й чинник єднання, що спонукав до утворення у новітній час власної держави. Голодомор для українців мав би стати не тільки символом національної скорботи, а й чинником утвердження реальної незалежності й державності, які поки що лишаються пустопорожніми звуками.

«Дзеркало Тижня», № 14 (389), 13–19 квiтня 2002 р.

Петро Безпалько

Війна проти народу: голодомор

Про голодомори в Україні з вини комуністів нині є багато документальних свідчень, які викликають нестерпний біль.

Публікації про голодомори нашого народу, організовані московськими комуністами і їхніми поплічниками в Україні, почали з'являтися за кордоном невдовзі після більшовицького перевороту в Росії.

Перші повідомлення про голод 1921–1922 рр. подавав комітет Нансена. Демократичне об'єднання колишніх політично репресованих українців видало в Англії книжку «Найбільший злочин Кремля», а в Канаді проф. В. Дубровський видав працю «Біла книга про чорні діла Кремля». Про голод, його причини і винуватців пізніше писали канадський історик, українець за походженням, О. Субтельний («Україна: історія», американський дослідник радянської політичної системи Р. Конквест («Жнива скорботи»). Відбувалися слухання на Комісії Конґресу США про голод в Україні 1932–1933 рр.

Тільки в СРСР компартією було накладено табу навіть на розмови про голод, ця тема була під суворою забороною. За розмови про голод 1933 р. в Україні комуністи карали як за антирадянську пропаганду. Після розпаду СРСР — «імперії зла» — з'явились книги свідчень Голодомору О. Міщенка «Безкровна війна» (Київ, 1991), І. Кирія «Голодна весна», «Український “Голокост”, 1933», подавались окремі публікації в демократичній пресі, функціонують виставки на тему Голодомору. Останнім часом навіть згадують про Голодомор на державному рівні, відзначається День вшанування пам'яті жертв голодоморів, з ініціативи УРП створено Асоціацію Дослідників Голодоморів в Україні на чолі з Левком Лук'яненком.

Але мало хто з читачів знає, що одним з перших про це страхітливе лихо написав ще 1963 р. Юрій Семенко — наш земляк з Січеславщини, що нині мешкає в Мюнхені, у книзі «Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства» (Мюнхен, 1963), яка вийшла до 30-річчя Великого Голоду, а 1993 р. друге доповнене видання книги побачило світ у Дніпропетровську. Матеріалами-свідченнями цієї книги 18 разів послуговувався згадуваний нами вище Роберт Конквест у капітальній праці «Жнива скорботи».

Можливо, хтось з читачів скаже чи подумає: «Скільки можна писати на цю тему». А писати потрібно, щоб таке страшне лихо не повторилося, щоб люди, особливо молоді, також знали про цей глобальний злочин світового масштабу, його причини і винуватців. Недавно виступаючи в одній з телепередач, перший секретар ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради П. Симоненко цинічно заявив, що, мовляв, цифри жертв явно завищені, тоді й людей стільки не було. Для нього 7, 8, чи 10 млн. загиблих від штучного голоду, організованого його побратимами по партії, — неважливо, це невелика цифра.

У книзі подається понад 65 свідчень людей, уцілілих після голодомору. Не можна навіть уявити собі, як Ю. Семенко, перебуваючи з 1944 року за кордоном, виконав гігантську працю, щоб зібрати таку кількість моторошних свідчень людей, які пережили цю трагедію. Нам також моторошно наводити ці свідчення, що в книзі складають 220 сторінок дрібного шрифту, наведемо тільки їх окремі заголовки: «Голос вцілілих після голодомору», «Початок нищення села — 1920 рік», «Голодні на площах Харкова», «Людоїдство з вини комуністів», «Комуністи перетворювали церкви на в'язниці», «Штабелі з трупів померлих засланців у Вологді», «Як большевики ув'язнювали священиків», «Доля одного роду» (про дев'ятьох членів родини автора, загиблих з вини комуністів). Наводимо повний текст розповіді автора про долю свого роду:

«Село Михайлівка (на Криворіжжі) — колись кріпацьке (власність ґен. Синельникова), а за большевиків — колгоспне — в рік мого народження, 1920-й, мало близько 300 господарств. Коли восени 1941 р., вже за німецької окупації, я приїхав у Михайлівку (після повернення 1937 р. в Україну з Архангельської області, куди запроторили нашу родину, мені було небезпечно відвідати тут родичів), то майже нікого не застав із рідних… Большевики вигублювали українські селянські родини, нищили і тепер іще винищують український народ. Доля деяких із них така.»

Семен Мартинюк розповідає, що в кінці 1933 року йому довелося переїжджати через Старобільщину — північну частину Донбасу, цю, одну з найбагатших закутин української землі. Села стояли майже пусті; подвір'я й вулиці позаростали високими бур'янами, озимина лишилася на степу нежата.

— Пізніше мені знову довелося, — говорить він, — бути у цих місцях. В опустілі села навезли росіян, але багато з них повернулося назад. Одним з мотивів було те, що тут треба було важко працювати, і не лише чоловікам, а й жінкам, які у своїх лісах до цього не звикли.

Селянин Панас Обруч розповідає:

— Хутір Новий Ставок Трикратського району Миколаївської області мав у 1929 році 47 дворів. Протягом 1929-1 930 років усі 47 сімей розкуркулено, в тому числі двох селян — Йосипа Головка та Тимоша Ляшка — розстріляно, 3 сім'ї вивезено на далеку Північ, а всі решта — 42 сімейства — розбіглися в усі сторони, головно на Донбас.

У книзі наводяться слова катів нашого народу: секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева: «Нужно посадить мужика на картошечку, а хлеб сдать государсгву. Вплоть до семян…» і секретаря