Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Схоже, так.

Наступного дня, близько дванадцятої години, він прибув на ферму Кочран, але з’ясувалося, що Аніта Кочран зараз у промисловому районі, поблизу містечка Макавака, розташованого за сто двадцять кілометрів на захід від ферми.

Незліченними путівцями Мікаель дістався до місця, коли на годиннику була вже четверта. Він зупинився біля воріт, де стояв джип, а навколо його капота зібрався гурт вівчарів, що пили каву. Мікаель вийшов з машини, назвав себе і запитав, де йому знайти Аніту Кочран. Погляди всієї компанії звернулися до м’язистого чоловіка років тридцяти, було очевидно, що на його думку всі тут зважали. Він був голий до пояса, з гарною засмагою, за винятком тих місць, які звичайно закривала футболка. На голові у нього красувався ковбойський капелюх.

— Well mate, шеф кілометрів за десять ген туди, — сказав він, указуючи напрям великим пальцем.

Він скептично поглянув на Мікаелеве авго і додав, що навряд чи розумно їхати далі цією японською іграшкою. Зрештою засмаглий атлет сказав, що йому все одно треба туди і він може відвезти Мікаеля своїм джипом, який значно більше підходить для цих непрохідних місць. Мікаель подякував і взяв із собою сумку з комп’ютером.

Чоловік відрекомендувався Джефом і розповів, що він «studs manager at the station». Мікаель попросив перекласти. Скоса подивившись на нього, Джеф зрозумів, що Мікаель не тутешній, і пояснив: «studs manager» приблизно те саме, що головний касиру банку, хоча він командує вівцями, a «station» — це австралійське слово для позначення ранчо.

Вони розмовляли далі, доки Джеф безтурботно спускав джип в ущелину, дорогою вниз під кутом двадцять градусів, на швидкості двадцять кілометрів на годину. Мікаель подякував своїй щасливій зірці за те, що не спробував тут проїхати взятою напрокат машиною. Він запитав, що там, в ущелині, — виявилось, пасовище для семисот овець.

— Як я зрозумів, ферма Кочран — одна з великих, — зауважив він.

— Ми одна з найбільших ферм Австралії, — підтвердив Джеф не без гордості. — У нас близько дев’яти тисяч овець тут, у районі Макавака, а ще stations у Новому Південному Уельсі та в Західній Австралії. Загалом у нас близько шістдесяти трьох тисяч овець.

Вони виїхали з ущелини на пагористу, проте більш прохідну місцевість. Раптом Мікаель почув постріл. Йому впали в очі трупи овець, великі вогнища і дюжина працівників ферми, кожен з яких, схоже, тримав у руках рушницю. Тут явно відбувався забій овець.

У Мікаеля мимоволі виникла асоціація з біблійними жертовними ягнятами.

Потім він побачив біляву жінку з коротким волоссям, у джинсах і червоно-білій картатій сорочці. Джеф зупинився за кілька метрів од неї.

— Привіт, босе. До нас турист, — сказав він.

Мікаель виліз із джипа і подивився на жінку. Вона запитально поглянула на нього.

— Добридень, Харієт. Давненько ми не бачилися, — сказав Мікаель по-шведськи.

Ніхто з чоловіків, що працювали на Аніту Кочран, не зрозуміли його слів, але вони змогли прочитати її реакцію. Вона злякано відступила на крок. Працівники Аніти Кочран вважали за свій обов’язок захищати боса. Помітивши її переляк, вони припинили всміхатися і розпрямили плечі, готові напасти на дивного чужинця, що так явно схвилював їхнього шефа.

Де й поділася раптом Джефова дружелюбність, і він із загрозливим виглядом зробив крок ближче.

Мікаель враз усвідомив, що перебуває в неприступному місці по інший бік земної кулі, в оточенні спітнілих працівників ферми, що стискають у руках рушниці. Вистачить і одного слова Аніти Кочран, щоб вони розірвали його на шматки.

Нарешті ця мить минула. Харієт Ванґер заспокійливо махнула рукою, і чоловіки відступили на декілька кроків. Вона підійшла до Мікаеля і поглянула йому в очі. Її обличчя було спітніле і брудне, а світле волосся, як помітив Мікаель, темніло біля коренів. Вона стала старшою і дещо змарніла, але виросла саме в таку красиву жінку, як обіцяла її конфірмаційна фотографія.

— Хіба ми раніше зустрічалися? — спитала Харієт Ванґер.

— Так. Мене звуть Мікаель Блумквіст. Якось улітку ви доглядали мене, коли мені було три роки. А вам дванадцять або тринадцять.

Минуло кілька секунд, потім її погляд раптом прояснився, і Мікаель побачив, що вона його згадала.

— Чого вам треба? — здивовано спитала жінка.

— Харієт, я вам не ворог. Я тут не для того, щоб нашкодити вам. Але нам потрібно поговорити.

Вона обернулася до Джефа, наказала йому взяти кермо влади в свої руки і знаком запропонувала Мікаелю йти за нею. Пройшовши метрів двісті, вони опинилися біля білих парусинових наметів, що стояли в маленькому гайку.

Вона показала на складаний стілець біля хисткого столика, налила в таз води, сполоснула обличчя й пішла в намет переодягти сорочку. Потім принесла з сумки-холодильника дві пляшки пива і сіла навпроти Мікаеля.

— Так. Кажіть.

— Чому ви забиваєте овець?

— У нас епідемія заразної хвороби. Більшість із цих овець, очевидно, здорові, але ми не можемо ризикувати, потрібно подавити вогнище зараження і не дати епідемії поширитися. Найближчого тижня нам доведеться забити понад шістсот овець. Тому я не в найліпшому настрої.

Мікаель хитнув головою.

— Ваш брат розбився на машині кілька днів тому.

— Я про це чула.

— Від Аніти, коли вона вам телефонувала.

Вона окинула його довгим запитливим поглядом, потім кивнула, напевне визнавши безглуздим заперечувати очевидне.

— Як ви мене знайшли?

— Ми прослуховували телефон Аніти. — Мікаель теж вирішив, що брехати не варто. — Я бачився з вашим братом за кілька хвилин до його смерті.

Харієт Ванґер нахмурила брови. Він подивився їй в очі, потім стягнув ідіотський шалик, який увесь час носив, відхилив комір і показав слід від зашморгу. Слід був запалено-червоним, так що у Мікаеля, мабуть, на згадку про Мартіна Ванґера залишиться шрам.

— Ваш брат підвісив мене на зашморгу, але потім з’явилася моя колега і побила його мало не до смерті.

В очах Харієт щось спалахнуло.

— Гадаю, буде краще, якщо ви розповісте все від самого початку.

На це пішло більше години. Мікаель почав з того, що пояснив, хто він і чим займається, потім описав, як дістав завдання від Хенріка Ванґера і чому його влаштувало переселення до Хедебю. Він у загальних рисах змалював, як поліцейське розслідування зайшло в безвихідь, і розповів про те, що Хенрік усі ці роки вів власне розслідування, будучи переконаним, ніби Харієт убив хтось із членів сім’ї. Мікаель увімкнув свій комп’ютер і пояснив, як знайшов знімки з Йєрнвегсґатан, як вони з Лісбет почали шукати серійного вбивцю і виявили, що їх було двоє.

Доки він розповідав, почало сутеніти. Чоловіки закінчили працювати, розпалили табірні