Анджей Сапковський - Відьмак. Вежа Ластівки

свого роду «сил спеціальних операцій» із серйозним вишколом та можливостями («Чув я про те спеціальне військо, — кивнув Плюсколець. — Його проти білок готують, бо із ельфійськими командо регулярне військо ради не дасть. Найохочіше, як я чув, приймають туди напівельфів. Але той табір, де їх воювати вчать, кажуть, справжнє пекло. Звідти навпіл людей виходить: одні із грошвою, інші на цвинтар, ногами уперед» — КЕ) — але все це лише елементи, які, на жаль, не складаються у загальну картинку.

Півночі, щоб отримати перемогу, потрібне щось більше.

Тактика. «Війна любить перемогу й не любить тривалості» — говорить той самий Сунь Цзи.

А швидку перемогу дають тактичні можливості військ, що сходяться на полі бою. Перемогу створюють солдати й той стан, у якому є військова справа.

Тут знову необхідно поділити термін «військова справа» на територіальні локуси.

Королівства Півночі. Їх ми бачимо найдетальніше, зблизька й на рівні окремих вояків. Але бачимо й картину в цілому.

За військовою організацією Королівства Півночі більш за все нагадують класичне феодальне ополчення. У політичній системі феодалізм є великою кількістю напівавтономних земельних власників зі шляхти, пов’язаних із вищими прошарками суспільства — аж до монарха — персональними васальними зв’язками. Навіть у цілком централізованій, здавалося б, Реданії смерть короля автоматично породжує сплеск активності шляхти й ледь не призводить до громадянської війни. (Єдина сила, що у цих умовах може якось протистояти відцентрованим силам, елемент цілком модерний, доданий, так би мовити, у систему традиційно-феодальних зв’язків, — виходець із низів суспільства Дійкстра, який терором, вогнем і залізом придушує навіть натяки на можливість виходу місцевої шляхти поза межі впливів центрального апарату монаршої влади. «Ти, Дійкстро, також без сумнівів користуєшся інтригами, підкупами, шантажем і катуваннями. Оком не змигнеш, відсилаючи когось на смерть чи наказуючи таємно вбити. Те, що все це ти робиш для королівства, якому вірно служиш, тебе не виправдовує і не робить симпатичнішим у моїх очах. Анітрохи. … Після трагічної смерті короля Візіміра там панує хаос. Реданією управляє банда аристократів-ідіотів, що звуться Регентською Радою. Та банда, моя Зулейко, не зробить для Реданії нічого. Перед обличчям загрози вона втече або почне по-собачому ластитися до обшитих перлами чижм нільфгардського імператора. Та банда зневажає Дійкстру, бо він шпигун, убивця, парвеню і хам» — ВЛ).

Феодальне ополчення має щонайменше дві характерні риси: по-перше, відсутність армій постійної дислокації (за винятком королівських хоругв, чия кількість у мирний час невелика); по-друге, проблеми з уніфікацією озброєння і командування. Васали монарха скликають за наказом останнього певну кількість воїнів — за свій кошт і на чітко визначений наперед строк.

Тактичною одиницею тут зазвичай був «спис»: основою — сам рицар і приведені ним зброєносці та піхотинці. Кількість воїнів у «списі» і якість їхнього озброєння цілком залежало від економічної сили васала. «Списи» збираються у «хоругви» (оскільки знамено, хоругва стає природною ознакою місцеперебування командира), а ці останні — у військо як таке. Оскільки ж життя феодала — це перш за все його привілеї, то у веденні військових дій завжди виникали проблеми з управлінням (і навіть не суто технічним, а, так би мовити, символічним — щодо єдиноначальності й вертикалі влади; сеньйоріально-васальні взаємини не вибудовувалися у складні системи вертикального підпорядкування: вони діяли виключно у схемах «однієї сходинки», будь-який наказ повинен пройти кілька рівнів узгодження, поки дійде до низів війська).

Королівські загони постійної дислокації, судячи з текстів романів, тут також присутні (прикладом може виступати Бура Хоругва — із десятниками, сержантами і подальшою системою єдиного керування), але все ще не є основою армії.

Армія часів Середньовіччя — це перш за все рицарська важка кіннота. Саме вона — головна ударна сила «списів» і хоругвів. Саме з неї рекрутується середній та вищий командний склад армії на війні. І саме це стає важливою проблемою для побудови прозорих принципів командування, віддавання наказів і — що важливіше — їхнього виконання («Вибачте вже завзятість цих юнаків. … Вони усюди бачать нільфгардських шпигунів. З кожної розвідки, куди ми їх посилаємо, привозять кількох таких, що видалися їм підозрілими. — ХВ).

Численна кількість важкої кавалерії — через зрозумілі причини доволі невелика, співвідношення до боєздатних піхотних частин становить трохи більше 1/5—1/7 («Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячи кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва. … П’ять чи шість тисяч, — причому не більше ніж тисяча двісті рицарів — прийняли битву на полях під Альдерсбергом» — ЧП), до того ж важка кавалерія є головною ударною силою при веденні військових дій. Також важка кавалерія — це специфічна порода коней, це необхідність характерного обладунку і зброї, це, нарешті, поява кодексу, орієнтованого, так би мовити, на «своїх», «таких само, як і я» — незалежно від того, наскільки сильно мої персональні дії можуть співпадати чи суперечити загальним наказам; це, нарешті, система персональних клятв — і героїчних вчинків, а не мозолястої військової батальної праці.

Військо цього типу не обходиться без іще одного різновиду кавалерії — легкої, яка вирізняється специфічною зоною застосування і не менш характерним складом. Ця частина армії — найбільш мобільна, складає її такий собі «середній прошарок» феодального світу (дрібна шляхта та служивий люд, ті, хто чи найбільше зацікавлені у соціальній мобільності, — а тому, в умовах армійських соціальних ліфтів, саме легка кіннота досить швидко стає збіговиськом чи не найбільших відчайдухів — за прикладом, скажімо, «лісовичків» у Речі Посполитій часів Московських воєн). Причому у військовій науці, що існує на Півночі щонайменше кілька століть, відомі ці, відносно нові, завдання, що їх може виконувати легка кавалерія (згадаємо хоча б характерну назву однієї з книжок, яку читає писарчук Ярре у бібліотеці храму Мелітеле, «Переваги реданських елеарів» пера Бронібора).

В умовах війни завдання легкої кавалерії поділяються на «тилові» (фуражування, охорона таборів та обозів, розвідка) та «фронтові» — глибокі рейди по тилах супротивника, диверсійна робота тощо.

Нарешті, становий хребет і «робоча конячка» феодального війська — піхота. Соціальний склад її — селянство й бідні верстви міського населення. Основа — міліція, нерегулярне ополчення, що часто формується окремими цехами чи вільними містами (нагадаємо, наприклад, такі підрозділи з «Крові ельфів», як «міщани з алебардами й арбалетники з цехів»). Частково з цих само соціальних верств набирається і табірна обслуга (а кількість такого люду щонайменше співставна із загонами міліції).

Водночас, це й більш професійна важка піхота, яка ще не «робить поля», але — за певних умов — може виступати серйозною силою для протистояння навіть кінноті («Піхотинці, які оборонялися