Кетрін Стокетт - Прислуга

не вистачало трьох приборів. Однієї срібної виделки та двох срібних ложок.

Я втягую повітря.

— Дозвольте… Дозвольте мені піти пошукати на кухні, може, десь позаду закинулось. — Я дивлюся на міс Ліфолт, чи хоче вона, щоб я вчинила саме так, але вона не зводить очей із тріщини. Холодні голки підбираються до моєї шиї.

— Ти знаєш так само добре, як і я, що срібло не на кухні, Ейбілін, — цідить міс Гіллі.

— Міс Ліфолт, ви шукали в ліжку Росса? Він потай хапає речі й ховає їх…

Міс Гіллі досить голосно обурюється:

— Ти чуєш її, Елізабет? Вона хоче перекласти провину на дитину.

Мій розум швидко працює, я намагаюся пригадати, чи рахувала срібло перед тим, як покласти його назад в обгортку. Думаю, так. Я завжди так роблю. Господи, вона ж не каже те, про що я думаю, що каже…

— Міс Ліфолт, ви вже перевірили кухню? Або шафу зі сріб­лом? Міс Ліфолт?

Одначе вона все ще не дивиться на мене, і я не знаю, що робити. Я ще не знаю, як усе погано. Може, це зовсім і не про срібло, може, це саме про міс Ліфолт і другий розділ…

— Ейбілін, ти можеш повернути мені ці речі сьогодні, інакше Елізабет подасть до суду.

Міс Ліфолт витріщається на міс Гіллі та втягує повітря, наче здивована. А мені цікаво, чия це була ідея — обох чи міс Гіллі?

— Я не крала жоден срібний сервіз, міс Ліфолт, — кажу, і самі слова змушують мене хотіти бігти.

Міс Ліфолт шепоче:

— Вона каже, що не має їх, Гіллі.

Міс Гіллі навіть не вдає, що чує. Вона зводить брови й карбує мені:

— Тоді мій обов’язок поінформувати тебе, що тебе звільнено, Ейбілін, — сопе міс Гіллі. — Я зателефоную до поліції. Вони знають мене.

— Ма-ма-а, — гукає позаду у своєму ліжечку Малюк. Міс Ліфолт озирається, тоді глипає на Гіллі, ніби сумнівається в тому, що робити. Я вважаю, що вона зараз розмірковує над тим, як буде зовсім без служниці.

— Е-е-ей-бі-і-і, — кличе Малюк, починаючи плакати.

— Е-ей-бі-і, — кличе ще один дитячий голос, і я усвідомлюю, що Мей Моблі вдома. Вона, напевно, не пішла сьогодні до школи. Я натискаю на груди. Господи, не дозволяй їй це бачити. Не дай їй почути, що говорить про мене міс Гіллі. Унизу в коридорі розчиняються двері, і заходить Мей Моблі. Вона дивиться на нас і кашляє.

— Ейбі, мене болить гойло.

— Я… я зараз, маленька.

Мей Моблі кашляє знову, кашель поганий, як собаче гавкання. Я прямую в коридор, але міс Гіллі зупиняє:

— Ейбілін, залишайся на місці. Елізабет спроможна подбати про своїх дітей.

Міс Ліфолт зиркає на Гіллі з виглядом «Я повинна?» Але ­потім устає й плентається в коридор. Вона забирає Мей Моблі до кімнати Малюка та зачиняє двері. Ми зостаємося тепер лише вдвох — я та міс Гіллі.

Міс Гіллі відкидається на спинку крісла та виголошує:

— Я не терпітиму брехунів.

Мені паморочиться в голові, я хочу присісти.

— Я не крала жодного срібла, міс Гіллі.

— Я не про срібло, — говорить вона, нахилившись уперед. Вона шипить пошепки, так, щоб міс Ліфолт не почула її. — Я говорю про ті речі, які ти написала про Елізабет. Вона й гадки не має, що розділ другий про неї, а я надто хороша подруга, щоб їй це відкрити. І, можливо, я не можу посадити тебе до в’язниці за те, що ти напи­сала про Елізабет, але можу посадити тебе до в’язниці як злодійку.

Я не сяду до в’язниці. Не сяду, це все, про що я спроможна думати.

— А твоя подруга Мінні? На неї чекає хороший сюрприз. Я зателефоную Джонні Футу й скажу, що йому потрібно негайно її звільнити.

Кімната розпливається. Я хитаю головою та стискаю кулаки.

— Я досить у добрих стосунках із Джонні Футом. Він слухає, що я…

— Міс Гіллі. — Я промовляю це голосно та чітко. Вона зупиняється. Б’юсь об заклад, міс Гіллі не перебивали років із десять.

Я кажу:

— Я знаю дещо про вас, не забувайте про це.

Вона дивиться на мене, примружившись. Але не говорить нічого.

— А з того, що я чую, матиму багато часу, щоби писати листи у в’язниці. — Я тремчу. Мене кидає в жар. — Часу написати кожній людині у Джексоні правду про вас. Багато часу та безкоштовний папір.

— Ніхто не повірить тому, що ти написала, негритоско.

— Не знаю. Подейкують, я дуже хороша письменниця.

Вона висуває язика й торкається ним до ранки. Тоді відводить погляд.

До того, як може щось відповісти, двері в коридор відчиняються навстіж. Убігає Мей Моблі у нічній сорочці й зупиняється переді мною. Вона схлипує, плаче, а її маленький носик червоний, як троянда. Мабуть, мама їй розповіла, що я йду.

Господи, молюсь я, скажи, що вона не повторювала брехні міс Гіллі.

Крихітка хапається за спідницю моєї уніформи й не відпускає. Я прикладаю руку до її лоба, а вона горить вогнем.

— Крихітко, тобі потрібно повернутись у ліжко.

— Ні-і-і-і, — схлипує вона. — Не йди, Ейбі.

Із спальні виходить насуплена міс Ліфолт, вона тримає на руках Малюка.

— Ейбі! — вигукує він, усміхаючись.

— Привіт… Малюче, — шепочу я. Я тішуся, що він не розуміє, що відбувається.

— Міс Ліфолт, дозвольте мені взяти її на кухню й дати ліки. Жар досить сильний.

Міс Ліфолт зиркає на міс Гіллі, але та сидить зі схрещеними руками.

— Гаразд, іди, — кидає міс Ліфолт.

Я беру Крихітку за маленьку гарячу ручку й веду на кухню. Вона знову заходиться страшним гавкаючим кашлем, і я дістаю дитячий аспірин і сироп від кашлю. Лише тут, зі мною, вона трохи заспокоюється, хоча сльози все ще струменять її личком.

Я садовлю її на стілець, роздушую маленьку рожеву таблетку, змішую її з яблучним пюре та даю їй цілу ложку. Вона ковтає, і я знаю, що їй боляче. Відгортаю назад її волосся. Частина чубчика, що її вона відрізала своїми дитячими ножицями, стирчить угору. Міс Ліфолт заледве може на неї дивитися останнім часом.

— Будь ласка, не йди, Ейбі, — благає вона, беручись плакати знову.

— Я мушу, Крихітко. Мені дуже шкода. — І саме тоді починаю плакати сама. Я не хочу, це лише все погіршує для неї, але не можу зупинитись.

— Чому? Чому ти не хочеш більше мене бачити? Ти дбатимеш про іншу маленьку дівчинку? — Її лобик наморщується, саме так, як і коли її сварить мама. Господи, моє серце стече кров’ю до смерті.

Я беру її личко в долоні, відчуваючи страшний жар від її щічок.

— Ні, маленька, це не причина. Я не хочу тебе покидати, але… — Як я їй це поясню? Не хочу зізнаватись, що мене звільнено, не хочу, щоб вона звинувачувала свою маму та погіршила свої стосунки з нею. — Настав мій час іти на пенсію. Ти моя остання маленька дівчинка, — кажу я тому, що це правда, хоч і не мій вибір.

Я