Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Їй просто треба осягнути, що час для неї, можливо, йде не так, як для інших.

Жар-каміння опиняється на своєму місці, у неї за пазухою. Поступово починає сохнути одяг. Раз вже так вийшло і вони зупинилися посеред дороги, вона оголошує привал. Після істерики з пірнанням у сніг і животі бурчить від голоду. 

Їхні думки з Фалетанотісом сходяться. Поки вона борсалася в снігу, він якраз встиг висушити трохи гілок жар-камінням і поставити казанок на вогонь. Гарячий настій розслабляє зведені переживаннями м'язи. Пенсі розслаблено видихає і розуміє, що поки що всередині неї запанував відносний спокій. Чи надовго, то невідомо, але хто сказав, що настільки дивні знання про себе легко засвоїти?

— А от твоя Кейра, до речі, вчасно розвивається. З підживленням, — Фалетанотіс киває в бік рюкзака, що лежить біля ніг Пенсі: саме туди вона склала весь відерс, який вони знайшли, — в неї все буде чудово.

Слова руїнника їй подобаються, підживлюють її надію, але вона нічого не каже, тілько ховає мрійливу посмішку в кухлі з гарячим напоєм.

Стежка знову в'ється між дерев, вони продовжують крокувати на схід від гірської гряди. Раніше подібного ще ніхто не робив. Навіщо? Адже тут абсолютно неможливо спуститися. Але з руїнником усе досяжно: перейти навпростець Людожерський перевал, пройтися краєм гори, зійти з неї в абсолютно непристосованому для цього місці й дістатися до іншого Чорного лісу. Ризик виправданий: так їхній шлях триватиме мало не вдвічі менше часу.

— Чуєш, зі мною от що було… У деякі моменти вагітності, — Пенсі навіть сповільнює крок, щоб запитати, — хоча я тоді ще не знала, що вагітна, мені ставало дуже холодно... Але потім, коли я почала постійно носити відерс, холод зник.

— Так, може бути. І в людей, і в каренів дитина живе за рахунок матері. Поки сома була в достатній кількості, ти не мерзла. Потім у тебе її стало бракувати. Дитина тягнула, що могла, поки ти не стала допомагати собі відерсом.

— Якби не було відерсу?

— Ти б не завагітніла або не змогла б виносити, або померла б пологами, — Фалетанотіс тихо додає: — Так померла моя мати.

— Мені шкода.

— Мені теж. Але це було давно. Ходімо далі.

І вони йдуть. Шлях не заважає Пенсі перебирати спогади про своє життя заново з урахуванням відкритих знань про себе. Цікаво, чим би зараз закінчилася їхня зустріч із Халісом? Запропонував би він їй те, що зрештою сталося між ними, чи ні? Або як було б із тією ж Ланалейтіс? Вони б швидше стали довіряти одна одній? На яких умовах вона змогла б зайти до міста руїнників? Може, ніхто б із мешканців того міста тоді не покинув свого дому, ніхто б не помер, якби першою увійшла вона? Хоча насправді то лише роздуми. Хіба Пенсі може довести, що вона за кров'ю — не людина, а карен. В неї немає дейд, зовнішність також дуже звичайная. Хіба що колір волосся такий, що рідко зустрічаються серед людей.

Думки думками, але йдуть вони бадьорим темпом і досить швидко добираються до спуску вниз. Краєвид, що відкривається з краю скелі, вартий довгих поневірянь Чорним лісом. Хмари навколо такі низькі й важкі, які можуть бути тільки взимку або в Крижаному краю. Сонце то проглядає, то зникає, а тонкі промені з'єднують білясте небо і чорно-білий ліс у самому низу. Десь там біля горизонту видніються крихітні міста. Далі на сході височіє і нависає над Людожерським перевалом решта громади Маріуських гір.

— Люди ніколи ще не спускалися тут, — Пенсі дивиться вниз, міцно вчепившись у гостре каміння й деревне коріння пальцями. Різкий порив вітру дме на неї з прірви, через що очі сльозяться і неможливо визначити, наскільки далеко внизу ліс.

— Люди ще багато чого не підкорили. Але тому вони й дивовижні. Вони ніколи не припиняють спроб, — фиркає Фалетанотіс. Він якраз не боїться висоти і спокійно виглядає можливу стежку.

— Ти досі захоплюєшся ними?

— Вами, — Фалетанотіс виправляє її. — І так. Не все схвалюю, не все підтримую. Але захоплююся. І тобою теж.

— Але я... — голос Пенсі тремтить. Вона ще не звикла, але вже чудово пам'ятає, де почалося її життя.

— Дізналася про себе дещо нове? — руїнник тільки сміється, дивлячись на її сумніви: — Але це не робить тебе менш людиною. Нічого не змінилося: ні здібностей, ні можливостей, ні навіть імені, яке тобі дали батьки, ти не знайшла. Нічого, крім знання про своє коріння.

— Ти так кажеш, ніби вся ця подорож була даремною!

— Дурниці. Зрозумій. Для тебе не існує кордонів. Люди. Карени. Ти простягнула руки в різні боки, — Фалетанотіс дивиться на неї серйозним поглядом. — Я бачу, як за простягнуті тобою руки міцно схопляться ті, хто розділені. Кордони спочатку розмиє, як сніг навесні. А потім під сонцем вони й зовсім зникнуть. Це можливо.

Фалетанотіс замовкає, і деякий час вони оглядають околиці в тиші. Пенсі не задумувалася про майбутнє настільки, не замислювалася, що може змінити це нове для неї знання у житті інших. Що і для кого вона може зробити, з ким поділитися своєю удачею? А раптом є такі самі, як вона? Або такі ж, як Кейра і Фалетанотіс, які ховаються і мучаться через свої особливості? Вони не карени, але можуть жити як люди або, принаймні, разом із людьми. Адже вона в собі не відчуває чогось видатного, то навіщо позбавляти інших звичайного життя? До того ж, можливо, вона має постаратися зараз, щоб у майбутньому Кейра не поневірялася по лісах і не ховала дейд, щоб ніхто не зробив їй боляче через її походження. Через її коріння або ім'я…