Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

***

Крик хорнбаруна, який прийшов до тями, оголошує околиці. Пенсі зупиняється на мить, почувши його, а потім продовжує йти далі. Вони вже давно крокують на схід, у протилежний від спуску з перевалу бік. У Фалетанотіса ще залишилися справи по той бік гір. Звісно, руїнник міг би й сам вирушити, але Пенсі не хоче відпускати його або, радше, не хоче залишатися на самоті. Тож без додатковий питань вона не тільки приєднується до Фалетанотіса, а й навіть очолює їхній маленький загін. Виявляється, її відчуття напрямку точніше і сильніше, ніж у руїнника.

Перед походом на Людожерський Пенсі просить батьків приїхати погостювати до неї додому, тож Кейра матиме і розваги, і нагляд. Вона сумує за донькою, але знає, що з нею все добре.

Фалетанотіс в той самий час надсилає повідомлення до союзу. Пенсі сама особисто пише його зі слів руїнника, хоча Кейра щиро намагається допомогти. Мисливці повинні будуть відшукати певне місце, так би мовити, найпопулярніше в каренів, бо знаходиться посеред шляху між двома містами. Це у Чорному лісі Східного Мікада. Десь там — і мисливцям це ще треба знайти — є велике скупчення руїн і цілих статуй, а в самісінькій глушині росте відерс.

До самого дерева Фалетанотіс категорично заборонив підходити. А щоб карени зацікавилися, але не напали на людей, до послання він додає папірець із написом мовою руїнників. Саме його і слід показувати, якщо з'явиться потреба і зустрінеться руїнник. А якщо нікого люди не зустрінуть, то врешті-решт їм потрібно залишити послання серед руїн у центральній будівлі — тій, яка найкраще збереглася. Коли ж всі завдання буде виконано, Фалетанотіс рекомендував мисливцям стати табором осторонь від руїн.

Пенсі дуже хочеться затягнути своє повернення додому. По-перше, спускатися з Людожерського на самоті — то досить тяжке випробування, навіть з жар-камінням. По-друге, в неї є шанс взяти участь у ще одній пригоді. Напевно, варто було частіше вибиратися на полювання, вона все ж таки скучила по звичній справі. А, по-третє, це можливість зустрітися з іншими каренами…

До того ж Фалетанотіс і сам вирішує, що буде краще, якщо Пенсі буде супроводжувати його. Вона не сперечається ще й тому, що знає руїнник багато і ділиться цими знаннями охоче.

— А де мої ріжки? Тобто дейд? — вона обертається до Фалетанотіса, не припиняючи крокувати вперед. Так дивно, що хтось беззастережно довіряє її почуттю напрямку. Він просто сказав «веди» і розслабився.

— Ти забагато хочеш, — усміхається їй у відповідь руїнник. — Ти й так змусила своє дитяче тіло чекати... хм-м, чималу кількість часу. Які ще дейд? Їхнє формування в таких умовах призвело б до твоєї смерті. Ніякий відерс би не допоміг. А наша природа не настільки жорстока.

— Але тепер вони не виростуть? — вона мацає під шапкою голову. Фалетанотіс посміюється і хитає головою:

— Уже ні. Але якщо хочеш переконатися, то в тебе десь у цих ділянках, — він приставляє великі долоні до боків голови, накриваючи скроні, ділянку над вухами і частину чола, — мали залишитися два симетричні за розташуванням круглі сліди. Хочеш, я подивлюся?

— Не треба, — зітхає Пенсі. Вона й так знає, що вони там є — дві світлі відмітини, приховані волоссям. Батьки знайшли їх ще дуже давно, а Егор кілька років дражнив її плямистою через це. Коли вона тільки оселилася в родині мисливців, у неї було дуже-дуже довге волосся. Його, звісно ж, довелося обстригти, тоді-то плями й виявили... Але скільки ж вона провела в тій маленькій кімнаті, якщо волосся так відросло?

Запаморочення приходить раптово. Пенсі зупиняється, похитується, чіпляється за найближче дерево і впирається чолом у шорстку кору. Доводиться глибоко дихати, бо світ танцює навколо неї, а вона собі здається однією сніжинкою з безлічі, що мчить серед інших таких самих у снігопаді. Краще бути сніжинкою, ніж визнати щось таке, занадто дивне, що настільки не вкладається в її голові.

— Ти як, у порядку? — турбується Фалетанотіс.

— Ні, не в порядку, — шепоче вона у відповідь. — А я справді там була? Спала?

— Так.

— Скільки часу?! Як довго?

— Не знаю. Але судячи з усього, пройшло достатньо часу, щоб лаваска проросла всередину кімнати, обплела все і засохла, — прямо відповідає їй Фалетанотіс. 

— О, Предки! Це просто неможливо! — Пенсі різким рухом викидає все жар-каміння, що є при ній, і падає долілиць у сніг, котиться по ньому із замету в замет. Перед очима миготять плями, болять забиті об коріння і камені місця. Пекуче холодний і огидно мокрий сніг забивається в ніс, опиняється всередині куртки, на волоссі, за шиворотом і, навіть, в штанях — вона вся в ньому, біла і мокра. І тільки це трохи заспокоює той жар, який спалює її зсередини.

— Прийшла до тями? — цікавиться Фалетанотіс, коли вона з'являється з чергового кучугура і просто сідає в ньому.

— Сяк-так, трохи стало краще, — Пенсі трясе головою. Скільки ж снігу треба висипати на себе, щоб нарешті всередині її голівоньки перестало кипіти так, що плутаються думки?

— Я дивувався. Ти надто добре трималася, — руїнник фиркає і протягує руку, пропонуючи свою допомогу.

— І мені справді вже... сто років? — закінчує вона пошепки.

— Швидше за все, трішки більше, трішечки більше, — незграбно намагається збрехати Фалетанотіс.

— Ага, трішечки, — Пенсі киває і бурмоче собі під ніс: — Я в порядку. Я в повному порядку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍