Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Ото дякую, заспокоїв, — бурчить Пенсі й утикається лобом руїннику в груди.

І так би вони стояли ще довго, і вона б поступово знайшла, яку сотню запитань ще поставити і як висловити свої сумніви щодо відповідей Фалетанотіса, але галасливе «гра-а-а-а-а-а-а» розкидає їх по кутках. Цей крик дуже знайомий — крик розлюченої дивності. Очі пече від виплаканих сліз, але це не заважає Пенсі міцніше схопитися за вогнестріл. З часу найпершого мисливського іспиту вона навчилася дуже швидко діставати зброю і не випускати її з рук.

— Ти диви, який настирливий, — злиться вона, поглядаючи з-за стіни на хорнбаруна, що все ж таки наздогнав їх. У дивності витягнута морда, вкрита кущистою неохайною шерстю, шість довгих рухливих лап, величезні вуха і повна зубів паща. Страхіття невимовне і вонюче.

Великі вуха смикаються, і небезпечне чудовисько одразу стрибає в бік, де ховається Пенсі. «Не потрібно було нічого казати вголос», — докоряє собі вона, стріляє і перебирається в сусідній коридор, ховається за стіною, знову стріляє. Відволікає увагу, так би мовити. І це їй вдається напрочуд добре. Чи то вона давно не була в подібних ситуаціях і скучила за ними. Чи то розуміння природи своїх здібностей дало змогу використовувати їх краще. Її охоплює дивне радісне божевілля і запаморочливе відчуття переваги: чудовисько намагається її дістати, але вона в останній момент вислизає з кігтів неушкоджена.

— Усе. Досить, — Фалетанотіс вступає в бій і просто кидає в дивність величезний шматок стіни. Лунає короткий вереск, і хорнбарун падає, зіткнувшись з деревом, затихає в уламках каміння, але за кілька секунд його широка грудна клітка знов смикається.

— Він живий, — відскакує від дивності Пенсі.

— Звісно. Навіщо даремно вбивати? — руїнник знизує плечима. — Збирай те, за чим прийшла. І ходімо. Тут більше для тебе немає нічого цінного.

Вона хоче заперечити, але зупиняється. Але ж і справді, вона забирає звідси все, що має забрати: відерс, знання про те, звідки вона, і пам'ять про тих, хто піклувався про неї і любив її. У цю мить їй вистачає отриманого з головою. Ще треба розібратися з усім цим, примиритися з новими знаннями і повірити новим спогадам. Можливо, колись вона повернеться у це місце, до цих стін разом із Кейрою. Залишається сподіватися, що на той час руїни все ще стоятимуть.