Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

***

Пенсі прокидається різко: глибоко дихає, ковтає сльози й розтискає пальці на майстерно зробленій фігурці. Серце калатає від жаху і хворобливої жалості до тієї маленької дівчинки, яка тут колись заснула, сльози катяться гіркі, очі горять, а в голові занадто багато питань. Добре, що поруч є той, кому їх можна задати. Вона відчиняє маленькі дверцята і виглядає назовні.

Фалетанотіс сидить на підлозі у снігу, притулившись до стіни маленької кімнати. Його навіть не замів сніг, що летить згори, значить, сидить він недовго, навряд чи вона спала більше години. 

— Ти знав? — хрипко питає вона. Горло болить, наче вона тільки-но кричала від жаху, наче те, що вона згадала, відбулося кілька митей назад. 

Поки Фалетанотіс мовчить, думаючи, що їй відповісти, вона дивиться детальніше, що за фігурку тримає в руці. Потім озирається і знаходить серед снігу і льоду інші такі самі фігурки. Вони пролежали тут багато років: різьблені, дерев'яні, дуже майстерно зроблені іграшки, що ввібрали турботу і любов батьків. Це відерс, в цьому немає ніяких сумнівів, бо Пенсі це відчуває всій своїй сутністю.

— Спочатку тільки припускав. Потім переконався. Коли побачив Кейру.

— Напівкровок не буває, — зітхає Пенсі.

— Ні, ніяк і ніколи.

— Вони сховали мене тут, бо хотіли захистити. Я дуже довго бачила це в кошмарах, — глухо бурмоче Пенсі. — В тих снах я ридала і звала їх, але ніхто не повертався по мене. А вийти я не могла, бо обіцяла чекати…

— Тут не найбезпечніший ліс, він таким ніколи й не був. Але в них була причина, навіщо сюди потрібно було прийти.

— Причина? — повторює Пенсі.

— Так, у них з'явилася ти. Потрібен був відерс, підживлення: їй після пологів, бо вони то серйозне випробування, йому після всіх зусиль, що знадобилося докласти, щоб дитина вижила в цьому світі. У місті в них було б більше шансів. Але як ти вже розумієш, карени не бачили сенсу сидіти на одному місці або збиратися в натовпи. Будь-який дім міг стати прихистком, а їх, як ти бачиш, розкидано цими землями чимало, — продовжуючи говорити, Фалетанотіс витягує її з кімнатки і ставить на ноги. — Напевно, пологи відбулися десь посеред покинутих каренами лісів. Тож у них залишався тільки один вихід: переходити від одного скупчення соми до іншого, набиратися сил, скориставшись знайденим відерсом, і знову продовжувати шлях...

— Назустріч іншим каренам? — Пенсі повільно розгойдується на місці, обхопивши долонями плечі.

— Так, назустріч допомозі. Я так думаю. Скоріш за все, вони були молоді. Застали минулі часи, але не увійшли в повну силу. А дитина була надто слабкою. Тож йти швидко не було можливості. Шлях тягнувся роками. Вони подбали про відерс, який дитина мала постійно тримати при собі. Але на себе сил і часу в них не вистачило, — Фалетанотіс прослизає в пролом однієї зі стін і міряє висоту діри. — Тут було щось велике. Вергос або навіть дарастера.

— У снах я бачила вогонь. Їх спалили?

— Навряд чи, — хитає він головою. — Дивності, які були здатні на таке  — створювати вогонь чи блискавки, вимерли найпершими. Ті, на яких ви полюєте в Чорних лісах, це лише дрібні залишки, скоріше тварини, ніж дивності.

— В ті давні часи було щось іще? Щось страшніше? — обертається вона до Фалетанотіса. Нарешті, крім отупіння і розгублення, вона відчуває щось — слабке здивування. — Але ж як карени могли жити поряд з такими жахливими і сильними чудовиськами?

— Все просто. Бо колись саме вони були найстрашнішими, найсильнішими й найрозумнішими із існуючих жахів, — хмикає він і клацає нігтем по дейд. — Вогонь використав хтось із твоїх батьків. Напевно, це було останнє, що він міг зробити, — захистити тебе вогнем, поки другий відволікав чудовисько. Виснаженому організму не можна застосовувати такі потужні здібності. Цим він наблизив свою смерть: витратив усю сому, що підтримувала в ньому життя.

— Фалетанотісе, зачекай… Я не можу… Я пам'ятаю їх, — Пенсі шепоче і притискає руки до вух. Бо слова Фалетанотіса зараз не головне. 

Вона зараз чує інше — жіночий крик. І картинки з її кошмару поступово набувають чіткості і змісту. Біла тінь, що впала, зім'яталася і простягає до неї руку, стає не плямою, а тендітною жінкою з вкритими пір'ям плечима. А чорна тінь — та, що забрала її в цієї жінки, що тягнула її коридорами і замикала у маленькій кімнатці, перетворюється на смаглявого чоловіка з рудим волоссям і гострими вухами. У Пенсі його очі. У Пенсі її колір волосся і такий самий рот, і вони однаково кривляться в розпачі.

— Але як тепер мені бути? — вона не може зупинитися: зривається з місця і ходить навколо стін, топче сніг, стискаючи і розтискаючи кулаки. У голові то зовсім порожньо, то занадто тісно від думок. Фалетанотіс ловить її на черговому витку:

— Твої перші батьки — карени, це правда. Коли прийшли мисливці, захиста вже не було, думаю, лаваска тоді вмерла чи майже вмерла, і тільки через неї дивності не могли знайти лазівку і зжерти тебе. Твої другі батьки — люди, мисливці, які тебе знайшли. І перші, і другі зробили все, щоб тебе врятувати. Їм вдалося. Ти — насправді Щасливиця, Пенсі Гостра.

— Але я — карен? — вона піднімає на нього очі. Їй так хочеться, щоб хтось сказав їй, що і як думати, визначив за неї те, що вона не може зробити сама.

— Та де там! Звісно ж ні, ти — навіть не руїнник. Руїнник — це я, карени — це вони, — махає рукою в різні боки Фалетанотіс. — А ти — людина, навіть не сумнівайся. З деякими домішками. З крихітною такою особливістю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍