Щепан Твардох - Морфій

все пульсує, але не кривавить, якщо не зважати на маленькі краплини крові, що виступають на вкритих виразками яснах.

— Вони її випихають, тому що бояться, що ми хочемо тільки подивитись, а грошей не дамо, — пояснює Дзідзя. — Іноді я розумію Гітлера. Котрий любить тварин, а людей — не дуже.

Кинула їм кілька монет. Циганчуки жадібно кинулися на них. Я знову дивився на себе в дзеркалі. Лице здорове, моє. Лице каліка пошрамоване мого батька моє. Лице зранене відкрите, лице без лиця, тієї дитини, моє. Дзідзя рушила далі, Гертник, Осиков, Раславиці Словацькі, а потім Угорські, шосе в гарному стані, їхали швидко, Дзідзя кермувала сильно, агресивно.

— Що було з тою дитиною? — запитав я.

— Нома. Така хвороба.

— Хвороба? Не рана?

— Хвороба.

— Від чого?

— Від недоїдання і бруду.

Дорога вела тісною долиною між гір, наполовину лісистих, а наполовину укритих пасовиськами. Дивлюсь на мапу.

— До кордону вже недалеко. Від Пряшова яких п’ятнадцять, може, двадцять кілометрів. До Кашші, може, сорок.

— Той угорець, про котрого я казала, у якого я закохалася, був із Кашші, але виїхав на Тріанон. Ненавидів чехів, бо їх вважав винними у всьому поганому, словаків вважав простаками, котрих не можна винуватити в їхніх провинах.

— Але чому ти знову про нього говориш?

— Бо все думаю, чи можна вважати чехів людьми. Чи можна тих брудних циганських дітей вважати людьми. Чи нас можна вважати людьми. Чи жидів можна вважати людьми. Чи німців можна вважати людьми. Чи взагалі існують якісь люди.

Я мовчав. Вона була значно мудріша, ніж я, значно старша, то що ж іще я міг зробити, окрім як мовчати? Принаймні зробив знуджену міну, завжди так робив, коли мене втомлювала розмова в товаристві. Тим я склав про себе думку як про людину інтелігентну і бувалу.

— Я так думаю, що людей узагалі немає. Ми собі вигадали такий конструкт людськості, дехто навіть живе так, ніби він правдивий, а він же не правдивий, ніхто до нього не доростає, люди не є людьми згідно з визначенням, яке визнають правдивим; згідно з цим визначенням ми всі лише тварини.

— Обережно!!!

Дзідзя вдарила по гальмах, шевроле зарився шинами в асфальт, і ми далі летіли вперед, на отару овець, яка невмолимо наближалась. Одну навіть збили, але вже наприкінці гальмівного шляху, вона перекинулась і встала. Понурий пастух вибачливо зняв капелюха і квапливо кинувся завертати овець із дороги, аби панство могли проїхати.

Панство проїхали.

— Міняймося, — сказав я. — Ти дуже небезпечно водиш.

Якось інакше це сказав. Не знаю, як інакше, але інакше сказав, так сказав, що Дзідзя спинила авто і без жодних гримас зачекала, поки я обійду його навколо, щоб вона могла пересунутись на пасажирське сидіння. Той жіночий привілей не вийшов їй на добре, бо роздерла собі панчоху об мушку автомата.

Сів за кермо. Виспаний і невиспаний водночас, свіжий і брудний, тверезий і задурманений.

— Що зробимо на кордоні?.. — запитав я. — Ми ще про це не думали.

— Скажеш їм, що я твоя курва і що не варто чинити перешкоди союзникові. Військова здобич. Маленька полячка, котру ти забрав з війни, аби було що їбати в Будапешті.

— Глянуть на тебе і не повірять, — заперечив я, водночас інтелігентно і наївно, чесно і нечесно.

Дзідзя оцінила, але навіть не відповідь, а те, що я відразу ж не обурився, не почав по-дурному протестувати, зрештою, що мені не забракло для подібного заперечення мови, що вона сама не віднялася, бо могла.

Рушив. Добре знову кермувати. Лежати на задньому сидінні гірше. Шосе рівне, двигун сильний. Я Константи Віллеманн, люблю автомобілі, не люблю коней. Взув високі чоботи з острогами, остроги трохи заважають кермувати автівкою.

Ich bin Baldur von Strachwitz und habe eine Narbe an Stelle des Gesichts.[189]

— У мене тут багато різного добра, — сказала Дзідзя, розшморгуючи торбинку. — Випий.

Подала мені нагрудну пляшечку. Випив. Коньяк. Я не люблю коньяк, але люблю алкоголь, тобто вміст цієї пляшечки цікавить мене принаймні наполовину, рештою можна знехтувати.

Виходячи з-поміж положистих, не надто високих узгір’їв, дорога вела просто на гірський острівець, що відважно і рішуче здіймався попереду. На одній з вершин біліли руїни чималого замку.

Такі замки здобували мої предки-лицарі. Чорна кабаняча голова на золотому, над шоломом із чорно-золотими наметами два страусині пера: чорне і золоте. Ich bin Strachwitz. Ich bin schlesischer Uradel[190]. Прадавня шляхта. Ніякий я не Штрахвіц. Я Константи Віллеманн. Не маю я жодних лицарських предків, мене моя матінка непорочно зачала.

Чорна кабаняча голова.

Минаю узгір’я з замком, який моя мапа називає Капушанським, і тут ми нагло з-поміж узгір’їв виїжджаємо на просторі луки і хвилясті поля, з яких несподівано виростає це гірське пасмо, якщо їхати з півдня на північ, а не так, як ми.

Випив іще. Дзідзя вклалася під свої хутра на задньому сидінні. Не подобається мені в Словаччині. Мені дуже подобалося в Чехословаччині. Чехословаччина була сучасним осердям Європи, а Словаччина — то якась балканська катастрофа.

Під розкішним рестораном якийсь волоцюга присідає на спочинок біля ринви і придивляється до товариства, яке саме з ресторану виходить, гарні панянки, біжутерія і сукні, гарні пани, фраки й пелерини, автівки, лаковані черевики і циліндри, прошу, перепрошую, але ні, так, прошу, а волоцюга дивиться і жує хліб, він ніхто і як дивиться?

Я теж ніхто, але він ніхто не так, як я. Він ніхто, бо він низько, він — то лише згорток лахманів, шмат, смороду, бруду й щетини, а вони гладенько виголені поголені набрильянтинені напастовані блискучі, стрункі торси в них білі сніжно-білі накрохмалені пиздець як випрані і ґудзики перлові в золотій оправі, а він ніхто бо він низько, він запиває вижебраний хліб холодною водою з пляшки, заткненої шматкою зламаним патичком, принаймні так мені здається, бо я давно вже його проминув і його вже для мене немає, а вони запивали млинці з кав’яром кришталевою горілкою.

Павликовський застрелив нікого таксиста Стружика, бо той ніхто образив честь мундира польського офіцера, а взагалі-то офіцер і мухи б не скривдив, зате таксиста, годувальника якоїсь сім’ї, батька якихось діточок, або й холостяка, батька байстрюків, або навіть імпотента, або чоловіка якоїсь жінки — таких людей він боронив би своїми грудьми, але тут він стріляв у нікого, бо той ніхто образив честь, а немає нічого дорожчого від честі, тому Гофмокл-Островський забезпечив йому за те три роки в ув’язненні, не більше, три роки, по-братськи.

А я ніхто по-іншому.

Я не низько, я високо. Я маю