Філіп Рот - Американська пастораль

Як так сталося, що ти дала їй утекти? Вона прийшла до тебе. Вона підірвала будівлю. Ти все знала — чому не зателефонувала мені, не зв’язалася зі мною?

— Я тоді ще не знала, що сталося. Дізналась аж увечері. Коли вона прийшла, то була сама на себе не схожа. Нещасна, тільки через що? От я й подумала: вдома щось сталося.

— А за кілька годин ти все знала. Скільки вона була в тебе? Два дні? Три?

— Три. На третій пішла.

— Тож ти вже знала, в чому річ.

— Я це пізніше зрозуміла. Все ще не могла повірити…

— Це все показували по телевізору.

— Але вона вже була в мене. І я обіцяла їй допомогу. Обіцяла зберегти в секреті будь-які її зізнання. Вона попросила, щоб я зрозуміла її. А теленовини я побачила потім. Як я могла її зрадити? Я — її лікар, вона — пацієнт. Для мене її інтереси над усе. І який тут був вибір? Здати її?

— Зателефонувати до мене. Ось який вибір. До її батька. Ти би просто сказала: «Не хвилюйтесь, вона в безпеці». І потім тримала б її в полі зору…

— Вона була доросла дівчина. Як тримати її в полі зору?

— Посадити під замок і не пускати з дому.

— Вона не тварина. Не кішка, не птах, яких можна посадити в клітку. Вона збиралася зробити те, що уявлялося їй правильним. Вона довірилася мені, Сеймуре, і зрадити цю довіру… Ні, я хотіла, щоб вона розуміла: у світі є людина, якій вона може довіритись.

— У такий момент! У такий момент вона потребувала не твоєї довіри! Вона потребувала мене!

— Та ж було ясно, що її шукатимуть саме в тебе. Що доброго міг дати мій дзвінок? Привезти її я не могла. Крім того, вони могли запідозрити її присутність у моєму домі. В якийсь момент мені раптом здалося, що це найвірогідніше, і вони можуть до цього додуматися. Неважко було припустити, що і мій телефон прослуховується. Як же я мала телефонувати?

— Треба було знайти спосіб зв’язатись зі мною.

— Вона з’явилася накручена, кричала щось, як із гарячки. Війна! Сім’я! Ну, я й подумала: щось у вас сталося. Щось жахливе для неї. Сама не своя, Сеймуре. Видно було, що дівчинці дуже й дуже зле. Годі було її впізнати. А про тебе вона говорила з такою ненавистю… що в мене виникли страшні підозри. У той період, коли ми були разом, я, ймовірно, намагалася в них розібратися.

— Що? Що ти кажеш?

— Я намагалася зрозуміти, чи не закладене в тобі зло. Чи, можливо, що вона перейшла через щось, що привело її до цього жахливого вчинку? В мене всі думки перемішалися. Хочу, щоб ти зрозумів: я ніколи до кінця не вірила в цю можливість і не збиралася в неї вірити. А чіткого пояснення не було. Лишалося губитися в здогадах.

— І? Що ж прояснив тобі наш роман? Що ти, чорт забирай, взнала, завівши зі мною цей брудний роман?

— Що ти добрий і чуйний. Робиш майже все можливе, щоб триматися інтелігентно і достойно. Що ти такий, яким я тебе уявляла до того, як вона підірвала цю бомбу. Сеймуре, повір, я піклувалась тільки про її безпеку. Тому й прихистила її. Примусила її прийняти душ і привести себе до ладу. Вклала спати. Я справді не думала…

— Шейло, вона підірвала будівлю. Загинула людина. Довбане телебачення весь день про це торочило!

— Так, я ввімкнула телевізор потім.

— О шостій годині вечора ти вже знала. Вона пробула в тебе три дні. А ти як води в рот набрала.

— А що б змінилося, якби ти знав?

— Я її батько.

— Так, ти її батько, а вона підірвала будівлю. Навіщо знову привозити її до тебе?

— Ти що, не розумієш, що я кажу? Це ж моя дочка.

— Вона дуже сильна дівчина.

— Аж так, що може сама-одна дати собі раду? Ні!

— Повернути її до тебе не означало б допомогти їй. Вона ж не збиралася чемно сидіти. Не можна підірвати будівлю, а потім…

— Твій обов’язок — сповістити мене, що вона в тебе.

— Боялася, що так її скоріше зловлять. Вона здолала такий шлях і так подорослішала, що я подумала: вона зможе діяти сама. Вона і справді дуже сильна, Сеймуре.

— У неї звихнута психіка.

— У неї гострі проблеми.

— Господи! Хіба батька не хвилюють проблеми дочки?

— Хвилюють. Навіть дуже. Тому я й не могла… Я ж думала, що у вас сталося щось страшне.

— Щось страшне сталося з магазином.

— Але бачив би ти її. Вона так погладшала!

— Бачив би я її? А де вона, на твою думку, жила? І ти мала негайно зв’язатися з батьками, а не дати дівчиську бігти світ за очі. Я був потрібен їй більше, ніж коли-небудь. Я, її батько! Хочеш сказати, їй того не було треба? Ти дуже страшно помилилася. Сподіваюсь, ти це розумієш. Це була страшна, дуже страшна помилка.

— А чим би ти їй допоміг? Чи будь-хто інший?

— Я заслуговував на те, щоб мене сповістили. Я мав право це знати. Вона неповнолітня. Вона моя дочка. Ти мала сповістити мене.

— Мій найперший обов’язок стосувався її. Як-не-як, це ж моя пацієнтка.

— Вона вже не була твоєю пацієнткою.

— Але ж колись була. І дуже незвичайною пацієнткою. Вона багато в чому досягла прогресу. Мої найперші зобов’язання стосувались її. Її довіру не можна було обманювати. Вона вже була потерпіла.

— Вухам своїм не вірю.

— Це прописано в законі.

— В якому законі?

— У законі, що забороняє зловживати довірою пацієнта.

— Але є ще інший закон, ідіотко. Закон, який забороняє вбивати. Її шукала поліція.

— Не кажи про неї в такому тоні. Авжеж, вона мала ховатися. А як інакше? Я припускала, що вона сама віддасться в руки правосуддю. Але пізніше. І так, як вважатиме за потрібне.

— А я? А мати?

— Думка про тебе вбивала.

— Ми постійно бачилися упродовж чотирьох місяців. Вона вбивала тебе щодня?

— Кожної нашої зустрічі я думала, чи зміниться щось, якщо ти знатимеш. І не бачила, що тут може змінитися. Моя відвертість нічого б не змінила. Ти й так був зламаний.

— Та ти