Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

— Ви можете сісти, Сем, — сказав містер Піквік, бачачи, що розмова триватиме довший, ніж він того сподівався, час.

Сем уклонився й сів.

— Батько забрав п’ятсот тридцять фунтів, сер.

— Правильно, Семі, — ствердив містер Веллер.

— До цієї суми треба додати ще гроші, які він виторгував за будинок і за майно, і все це разом становитиме тисячу сто вісімдесят фунтів.

— Ого! — сказав містер Піквік. — Дуже радий. Вітаю вас, містер Веллер, з такою вдалою операцією.

— Заждіть хвилинку, сер, — старий джентльмен урочисто підніс угору руку. — Далі, Семі.

— Гроші в нього, — з деякою нерішучістю провадив Сем, — і він хоче примістити їх у якесь певне місце, де вони не пропали б. Бо як вони залишаться в батька, то він або позичить їх комусь, або накупить коней, або загубить гаманець, або взагалі зробить якусь дурницю.

— Дуже добре, Семі, — хитнув головою старий з таким задоволеним виглядом, немов Сем вихваляв його розважливість та обачність. — Дуже, дуже добре!

— Отже, — казав далі Сем, нервово пощипуючи свій капелюх, — отже, він узяв гроші з банку і прийшов сюди зі мною, щоб… щоб запропонувати чи просити… одне слово…

— Одне слово, — нетерпляче перебив містер Веллер, — одне слово, сказати, що мені вони не потрібні.

Я, знаєте, кучер на диліжансі, і мені нема де переховувати їх. Або платити кондукторові за те, щоб вони були в нього, або класти їх у ящик для речей і спокушати пасажирів. Якщо ви візьмете їх від мене, я буду дуже вам вдячний, сер. Може, — тут містер Веллер нахилився до вуха містера Піквіка, — може, вони придадуться вам, щоб сплатити оці ваші судові витрати. Зрештою, нехай гроші будуть у вас, доки я не попрошу повернути їх мені. — По цих словах містер Веллер поклав кишенькову книжку на коліна містерові Піквіку, схопив капелюх і вибіг з кімнати з швидкістю, якої аж ніяк не можна було сподіватися від такого тілистого джентльмена.

— Затримайте його, Сем, приведіть назад зараз же! Містер Веллер, ідіть сюди! — репетував містер Піквік.

Сем бачив, що його пан не жартує і, впіймавши батька вже на сходах, силоміць потяг його назад.

— Друже мій, — сказав містер Піквік, взявши старого за руку, — ваше довір’я зворушило мене.

— При чому тут довір’я, сер? — пручався містер Веллер.

— Запевняю вас, мій друже, грошей у мене більше, ніж я потребую; значно більше, ніж може витратити їх людина мого віку, — сказав містер Піквік.

— Ніхто не може сказати, скільки він витратить, доки в нього є ще гроші в кишені.

— Мабуть, що не може, — погодився містер Піквік, — але я не збираюся робити спроби витрачати всі свої гроші, і тому думаю, що завжди матиму їх досить. Візьміть, прошу, це назад, містер Веллер.

— Добре, — з похмурим виглядом сказав старий, — я візьму. А ти занотуй мої слова, Семі. Тепер уже я напевне зроблю якусь дурницю.

— Не роби краще, — умовляв його Сем.

Містер Веллер подумав трохи і, застібаючи свій сюртук, рішуче промовив:

— Я відкуплю заставу.

— Що? — скрикнув Сем.

— Заставу, — крізь зуби процідив старий. — Триматиму заставу, Семі. Прощайся з своїм батьком, синку. Він орендуватиме заставу.

Загроза була така жахлива, а рішучість старого така непохитна, що містер Піквік не встояв і, поміркувавши хвилину, сказав:

— Гаразд, я візьму гроші, містер Веллер. Може, і справді я приміщу їх краще, ніж примістили б ви.

— Оце так ! — зрадів містер Веллер. — Безперечно, ви примістите їх краще, ніж я.

— Ну, годі про це, — промовив містер Піквік, ховаючи кишенькову книжку в шухляду. — Дякую за довіру, мій друже. А тепер сідайте. Я хотів би порадитися з вами.

Стримуваний сміх з нагоди такого блискучого успіху візиту, що кривив містерові Веллеру не саме обличчя, а й руки і все тіло, поступився місцем повній свідомості своєї гідності, коли він почув ці слова.

— Заждіть хвилинку за дверима, Сем, — сказав містер Піквік.

Сем зараз же пішов.

Містер Веллер мав надзвичайно мудрий і здивований вигляд, коли містер Піквік почав розмову такими словами:

— Ви, скільки я знаю, не великий прихильник шлюбів, містер Веллер.

Містер Веллер похитав головою. Він не міг говорити. Йому спало на думку, що якась вража вдова полонила таки містера Піквіка.

— Чи звернули ви увагу на молоду дівчину, що зустріла вас, коли ви приїхала з вашим сином?

— Так, я бачив ту молоду дівчину, — відрубав містер Веллер.

— Ну, і що ви про неї думаєте? Скажіть тільки відверто, містер Веллер.

— Мені здалося, вона дуже гарненька й струнка жінка, — з виглядом знавця сказав старий.

— Так воно і є, — ствердив містер Піквік. — Ну, а як вам подобались її манери?

— Вельми симпатичне й відповідне дівча.

Точний зміст, укладений у цей останній прикметник, був неясний, але з тону, яким його сказано, виходило, що вжили його в позитивному розумінні, і містер Піквік залишився вдоволений.

— Вона дуже цікавить мене, містер Веллер, — сказав містер Піквік.

Містер Веллер кашлянув.

— Я маю на увазі, що бажаю їй добра і хотів би, щоб вона була щаслива й забезпечена. Розумієте?

— Цілком зрозуміло, — відповів містер Веллер, не розуміючи ще нічого.

— Ця молода особа прихильна до вашого сина.

— До Семюела Веллера! — скрикнув родитель.

— Так, — ствердив містер Піквік.

— Це — природна річ, — зауважив містер Веллер, поміркувавши трохи, — природна, але досить небезпечна. Семі мусить бути обережним.

— Що ви хочете сказати? — спитав містер Піквік.

— Стерегтися говорити їй щонебудь, — пояснив містер Веллер. — Бути обачним, щоб його не змусили сказати такого, що скидалось би на пропозицію одружитися. Ви ніколи не можете почувати себе спокійним, містер Піквік, коли вони зазіхають на вас.

Ніколи не знаєш, коли вклепаєшся, і поки ви тільки міркуєте, вони вже злапали вас. Мене самого оженили так, сер, перший раз, і Семі був наслідком цих хитрощів.

— Ви не дуже заохочуєте мене закінчувати те, що я почав говорити, — промовив містер Піквік, — але краще висе я скажу відразу. Не тільки та молода особа прихильна до вашого сина, містер Веллер, але й син ваш — прихильний до неї.

— Такі речі батькові вуха завжди слухають з приємністю, — відповів містер Веллер.

— Я помічав це багато разів, — вів далі містер Піквік, удаючи ніби не чує останнього зауваження містера Веллера, — і не маю вже ніякого сумніву щодо цього. Уявіть собі, що я хотів би влаштувати їх як чоловіка та жінку при якомунебудь ділі, і це дало б їм змогу жити цілком пристойно. Що ви сказали б на це, містер Веллер.

Спершу пропозиція одружити одного з його близьких змусила містера Веллера скривитися. Але