Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

він мимоволі залишився. Становище його, правда, прикре, але тепер він найменше шкодує за ним, бо має, принаймні, нагоду заявити перед їхніми спільними друзями, що щиро й глибоко кохає доньку містера Вордла; щасливий сказати, що почуття це — взаємне, і що якби між ним і нею прослалися тисячі миль або котив свої хвилі океан, то й то він не міг би забути хоч на момент тих щасливих днів, коли вперше… і так далі.

Давши собі полегшення, містер Снодграс знову вклонився, подивився всередину свого капелюха й попрямував до дверей.

— Стійте! — гримнув містер Вордл. — Чому ж, в ім’я всього того, що…

— Спалахує, — делікатно підказав містер Піквік, який думав, що закінчення буде гірше.

— Гаразд: того, що спалахує, — згодився на заміну Вордл, — не сказали ви мені цього з самого початку?

— Або не звірились на мене? — додав містер Піквік

— Та годі вже вам, — стала на захист містера Снодграса Арабелла. — Яка користь питати про це тепер, коли ви придбали гарного зятя і налякали своєю лютістю всіх, крім мене? Стисніть краще йому руку та звеліть дати йому обідати, бо він хоче їсти. А головне— пийте зараз же вино, бо, доки ви не вип’єте своїх двох пляшок, ви просто нестерпні.

Добродушний старий джентльмен ухопив Арабеллу за вухо, безсоромно поцілував її, ніжно поцілував свою дочку і дружньо стиснув руку Снодграсові.

— Щодо одного пункту, то вона безумовно має рацію, — сказав старий джентльмен. — Подзвоніть, щоб принесли вина.

Вино прибуло, і одночасно прибув і Перкер. Містер Снодграс обідав за окремим столом, а по обіді підсунув свій стілець ближче до Емілії без найменших заперечень з боку старого джентльмена.

Вечір пройшов прекрасно. Маленький містер Перкер був у чудовому настрої, розповідав смішні історії і співав сумних пісень, більшість яких потішала не менше, ніж його анекдоти. Арабелла була чарівна, містер Вордл — надзвичайно веселий, містер Піквік — доброзичливий, містер Бен Елен — галасливий, закохані — мовчазні, містер Вінкл— балакучий, а всі разом — дуже щасливі.

розділ XLII

Важлива нарада містера Піквіка з Семюелем Веллером, у якій бере участь і родитель останнього. Несподіване з’явлення джентльмена в сюртуці тютюнового кольору.

Містер Піквік сидів у себе сам, міркував про багато речей і думав, між іншим, як допомогти юному подружжю, непевне становище якого викликало в ньому постійне хвилювання та жаль. В цей час у кімнату нечутно ввійшла Мері і, наблизившись до стола, промовила:

— Вибачте, сер. Там унизу стоїть Семюел і питається, чи може зайти до вас його батько.

— Звичайно, — відповів містер Піквік.

— Слухаю, сер, — сказала Мері й легенькою ходою рушила до дверей.

— А він давно вже чекає? — спитав її містер Піквік.

— О, ні, сер. Вони тільки но приїхали. Сем каже, що більше ніколи не проситиме у вас відпустки, сер.

Може, Мері зрозуміла, що переказала цю новину із запалом трохи більшим, ніж годилося б; може, побачила вона добрячу усмішку на обличчі містера Піквіка, — ми не знаємо. Тільки гарненька покоївка опустила голову й стала пильно розглядати ріжечок свого хвартушка.

— В кожному разі попросіть їх сюди зараз же, — сказав містер Піквік.

Мері з полегшенням зітхнула й побігла виконувати розпорядження.

Містер Піквік обійшов два — три рази круг кімнати і, потираючи собі лівою рукою підборіддя, здавалося, заглибився в думки.

— Ну, що ж, — лагідним, але трохи сумним тоном сказав він нарешті, — це — найкращий спосіб, яким я можу винагородити його прихильність до мене та вірність. Хай воно буде так. Така вже доля старої самотньої людини, що всі, хто оточує її, прив'язуються до когось іншого і кидають її. Я не маю ніякого права чекати, що зі мною буде інакше. Ні, ні, — веселіше вже додав містер Піквік, — то були б невдячність і себелюбство. Мушу почувати себе щасливим, мавши нагоду так добре влаштувати його. Та я й щасливий. Безперечно щасливий.

Містер Піквік так поринув у ці міркування, що стук у двері повторився три чи чотири рази, перше ніж він почув його. Поквапливо сівши й прибравши свого звичайного милого вигляду, він дав проханий дозвіл, і до кімнати вступив Сем Веллер у супроводі батька.

— Радий, що ви повернулися, Сем, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Веллер?

— Дуже, добре, дякую, сер, — відповів удівець. — Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Спасибі, цілком здоровий, — сказав містер Піквік.

— Я хотів перебалакати з вами, сер, якби ви могли ласкаво приділити мені хоч п’ять хвилинок, сер.

— З охотою приділю, — відповів містер Піквік. — Дайте стілець вашому батькові, Сем.

— Спасибі, Семі, я вже й сам підцупив, — сказав містер Веллер, беручи стілець. — Надзвичайно гарна година, сер, — зауважив старий джентльмен і сів, поставивши капелюх на підлогу коло себе.

— Чудова, — погодився містер Піквік. — Саме літня.

— Я й кажу, — сезонна година, сер, — ствердив містер Веллер. Тут старого джентльмена напав страшенний кашель, а коли напад минувся, він почав хитати головою та підморгувати до свого сина і зробив навіть кілька загрозливих жестів, чого Сем Веллер уперто не хотів бачити.

Помітивши, що старий джентльмен почуває себе трохи ніяково, містер Піквік удав, ніби розрізає аркуші книги, яка лежала коло нього, і терпляче чекав, поки містер Веллер дійде мети свого візиту.

— Ніколи не бачив я такого дражливого хлопця як ти, Семі, — обурено глянув на сина містер Веллер, — ніколи за життя мого.

— А що ж він робить, містер Веллер? — спитав містер Піквік.

— Він не хоче починати, сер, — пояснив містер Веллер. — Знає, що я не здатний висловлюватися як слід, коли йдеться про щось особливе, і стоїть собі та дивиться на мене, відбираючи ваш дорогоцінний час і роблячи з мене справжній спектакль, замість допомогти бодай єдиним складом. Це не по — синівському, Семі, — сказав містер Веллер, витираючи лоба, — і дуже далеко від того.

— Ти ж сказав, що сам говоритимеш, — боронився Сем. — Звідки міг я знати, що ти пропадеш з самого початку.

— Ти мусив бачити, що я неспроможний говорити, — відповів батько. — Я збочив з вірного шляху, зі мною скоїлися різні неприємності, а ти не допомагаєш мені. Мені соромно за тебе, Семі.

— Річ у тім, сер, — злегка вклонившися, сказав Сем, — що хазяїн забрав з банку свої гроші.

— Дуже добре, Семі, дуже добре! — із задоволеним виглядом, притакуючи головою, схвалив містер Веллер. — Я не хотів говорити з тобою гостро, Семі. Дуже добре. Гарний початок. Тепер і кінчай ураз.

Містер Веллер від вдячності хитнув головою незвичайну кількість разів і