Річард К. Морган - Пробуджені фурії

на позбавлене зручності металеве плетене сидіння, проганяючи перед очима наш маршрут, бо робити однаково не було чого.

Геть з океану, просто впоперек якогось занедбаного, отруєного викидами пляжу біля північного краю Вчири, на трошечки за межі видимості з будівель передмістя Новопешта, з труб яких і лилася отрута. Ніхто не був таким тупим, щоб податися сюди плавати чи рибалити, тож ніхто й не міг побачити тупоносого глісера з посиленою спідницею, що нахабно кудись перся через залиті нафтою смуги прибою, через задушену і вмирущу плавучу рослинність, а тоді на сам Обшир. Зиґзаґ через нескінченний суп з бела-трави на стандартній транспортній швидкості, щоб не залишалося сліду, три зупинки на різних тюкувальних станціях, кожна з яких пов’язана з гайдуками, і зміна курсу після кожної. Мандрівка закінчилася у другій домівці Шегешвара, на віддаленій від усього пантерячій фермі.

На це пішла більша частина дня. Я стояв на причалі останньої за той день тюкувальної станції і спостерігав, як сонце опускається за хмари на іншому краю Обширу, уподібнюючи їх до сувоїв закривавленої марлі. Внизу, на палубі глісера, Бразил з Відаурою тихо й напружено розмовляли. Сьєрра Трес не виходила. Коли я проминав її, вона обмінювалася гайдучими чутками з двома членами екіпажу нашого транспортного засобу. Жінка в чохлі Ошіми обійшла тюк сушеної трави заввишки з обидва наших зрости, й зупинилася біля мене.

— Гарне небо.

Я крекнув.

— Це одне з того, що я пам’ятаю про Кошут. Вечірнє небо над Обширом. Ще з тих часів, коли я працювала на трав’яних урожаях 69-го і 71-го років. — Вона присіла до тюка й глянула на руки, ніби шукаючи на них слідів праці, яку описувала. — Звісно, нас найчастіше змушували працювати до смерку, але коли світло так змінювалося, то всі розуміли, що на сьогодні майже все.

Я нічого не сказав. Вона глянула на мене.

— Ти й досі не переконався?

— Мене не треба переконувати, — сказав я. — Мої слова тут небагато важать. Ти переконала всіх, кого треба, на борту «Плавучого світу».

— Ти справді думаєш, що я б навмисне дурила цих людей?

Я подумав про це хвильку.

— Ні. Здається, справа не в цьому. Але це не робить тебе тією, ким ти себе вважаєш.

— Тоді як ти поясниш те, що сталося?

— Як я вже сказав, я не мушу пояснювати. Назви це Маршем Історії, якщо хочеш. Кої отримав те, що хотів.

— А ти? Ти з цього не отримав бажаного?

Я хмуро глянув на поранене небо.

— Мені не потрібно нічого такого, чого б я ще не мав.

— Справді? Тоді тобі легко догодити. — Вона показала рукою круг себе. — Значить, ти не сподіваєшся на краще завтра? Тебе не зацікавить справедлива реструктуризація соціальних систем?

— Ти маєш на увазі знищення олігархії й символіки, яку вони використовують для утримання свого панування? Ти маєш на увазі повернення влади народу? Щось таке?

— Щось таке, — було не дуже зрозуміло, дражниться вона чи погоджується. — Ти не хочеш присісти, у мене шия болить від такої розмови з тобою.

Я вагався. Відмовлятися начебто було б невмотивовано грубо. Я приєднався до неї на пристані, сперся спиною об тюк трави й умостився. Почекав. Але вона раптом затихла. Ми трохи посиділи плечем до плеча. Дивно, але якось по-товариськи.

— Знаєш, — нарешті сказала вона, — коли я була малою, батько отримав завдання написати про біотехнічних нанобів. Такі системи відновлення тканин і стимуляції імунітету, чув про них? Стаття мала бути таким собі оглядом, що простежив би нанонехнології від старту й до того, куди вони будуть спрямовані завтра. Я пам’ятаю, як він показав мені запис, на якому ці шедеври вводили дитині при народженні. І я перелякалася на смерть.

Відлуння усмішки.

— Я досі пам’ятаю, як дивилася на ту дитину й питала батька, як дитина може розказати тим механізмам, що робити. Він спробував мені пояснити, сказав, що дитина не повинна нічого розказувати, що вони й самі знають, як діяти. Що їх тільки треба активувати.

Я кивнув.

— Гарна аналогія. Я не…

— Слухай. Просто дай мені хвилинку, га? Уяви. — Вона звела руки, ніби обрамлюючи ними щось. — Уяви якби якийсь гімнюк навмисне не активував би тих нанобів. Або активував би тільки тих, які, скажімо, працювали з мозком і шлунком. Решта була би просто мертвою біотехнікою, або, що гірше — напівмертвою, просто сиділа б усередині, поглинала поживні речовини й нічого б не робила. Або якби їх запрограмували на щось неправильне. Руйнувати тканини замість того, щоб їх лагодити. Пропускати неправильні протеїни, не стежити за хімічним балансом. Дуже скоро та дитина виросла б і зажила б собі проблем зі здоров’ям. Усі ті небезпечні місцеві організми, які тут удома і яких на Землі ніколи не бачили — рвуться на борт, і та дитина хворітиме на кожну хворобу, проти якої її пращури на Землі ніколи не мусили розвивати в собі захист. Що тоді робити?

Я скривився.

— Ховати?

— Ні, до того. Прийдуть лікарі, і порадять операцію, можливо, заміну органів чи кінцівок…

— Надю, тебе справді довго не було. Окрім як у військовій медицині та в добровільній хірургії такі штуки просто не…

— Ковачу, це аналогія, гаразд? Я веду до того, що тобі перепало тіло, яке не дуже добре працює, яке вимагає постійного контролю зверху і збоку, а чому? Не через якусь вроджену ваду, а просто тому, що нанотехнологія не активована. І це ми. Це суспільство — кожне суспільство в Протектораті — це організм, в якому дев’яносто п’ять відсотків нанотехнологій не ввімкнулися. Люди не роблять те, що повинні.

— І що ж вони повинні?

— Керувати. Брати до рук контроль. Стежити за станом суспільних інститутів. Підтримувати безпеку на вулицях, визначати політику суспільного захисту здоров’я й освіти. Будувати. Створювати багатство й організовувати дані, забезпечити, щоб і перше, і друге потрапляли туди, де вони потрібні. Усе це робитимуть люди, і народ на це здатен, але тут як з нанобами. Їх треба спочатку активувати, щоб вони мали свідомість. Врешті-решт, це є суспільство за квеллізмом — свідомі народні маси. Демодинамічна нанотехнологія в дії.

— Гаразд — тож погані-препогані олігархи повимикали нанотехнологію.

Вона знову всміхнулася.

— Не зовсім. Олігархи — не зовнішній фактор, вони як зациклена підпрограма, що вийшла з-під контролю. Як рак, якщо змінити аналогію. Вони запрограмовані годуватися з решти організму, не зважаючи на ціну, яку платить за це тіло загалом, і вбивати все, що змагається з ними за цей ресурс. Тому їх треба прибрати першими.

— Так, здається, я вже чув цю промову. Розчавити