Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Він простягнув до неї руки.

— Я, — він ковтнув, — приховував свою особистість до цієї миті, заради. Нашої мети. Нашої загальної мети. Але я Сосекі Кої, командування дев’ятої Чорної бригади, Шафрановий театр.

Маска на обличчі Сильви Ошіми розтанула. Замість неї з’явилося щось схоже на усмішку.

— Кої? «Хиткий» Кої?

Він кивнув. Його губи стислися.

Вона взяла його простягнуті руки, і він допоміг їй стати на ноги біля нього. Він звернувся до столу й оглянув кожного з нас по черзі.

В його очах виднілися сльози, і ми почули їх у голосі, коли він заговорив.

— Це Квеллкриста Сокольнича, — напружено мовив він. — В моїх думках більше немає місця для сумніву.

Тоді він повернувся й обійняв її. На його щоках заблищали мокрі смужки від раптових сліз. Голос трохи захрип.

— Ми так довго чекали на твоє повернення, — схлипнув він. — Так довго.

Частина п'ята

А ось яка прийде буря

Ніхто не чув, що Ебісу повернувся, поки не було запізно, а тоді сказаного вже не можна було вернути, зробленого не можна було скасувати, і всім присутнім довелося відповідати за себе…

Легенда про Морського бога (народна).

Непередбачувані напрям і швидкість вітру… Очікуються складні метеоумови…

Кошутська штормова мережа

Попередження про екстремальні погодні умови

Розділ тридцять восьмий

Я прокинувся серед кошутської спеки й при похилих променях низького сонця, під легке похмілля і хрипке зубасте гарчання. Хтось у загонах годував болотяних пантер.

Я глянув на годинник. Було дуже рано.

Я відкотив ковдру до пояса і трохи полежав, слухаючи тварин і сухі крики годувальників, що ходили по містках над ними. Два роки тому Шегешвар водив мене на екскурсію, і я досі пам’ятав страшну силу, з якою пантери підскакували вгору, щоб ухопити нарубані шматки риб’ячих туш завбільшки з людський тулуб. Годувальники тоді теж кричали, але що довше я їх слухав, то краще розумів, що то була показна бравада, напускна хоробрість проти інстинктивного страху. За винятком одного чи двох загрубілих мисливців-болотяників, Шегешвар наймав народ майже виключно з портових районів та нетрів Новопешта, де шанси будь-якого пацана побачити справжню пантеру були приблизно рівні з шансами коли-небудь побувати в Міллспорті.

Кілька століть тому було не так — Обшир був менший, і його ще не розчистили аж до південного краю, щоб прокласти дорогу спеціалізованим на бела-траві комбайнам. Подекуди отруйно-прекрасні болотяні дерева і плавуча рослинність підступали майже до околиць міста, а дно внутрішньої гавані доводилося поглиблювати двічі на рік. Часом у спекотну погоду пантери ніжилися на вантажних рампах, а хамелеониста грива і хутро виблискували, наче вода на сонці. Незвичні варіації циклів розмноження здобичі пантер часом заводили їх на вулиці, ближчі до боліт, де вони без зусиль роздирали заварені цистерни з відходами і часом забирали бездомного або необачного п’яницю. Так само, як і в природному середовищі боліт, вони розпластувалися животом по землі у завулках, сховавши тіло за гривою й мантією, які в темряві маскували тварину в чорне. В очах жертв вони виглядали не більш як плямою густої тіні, аж поки не ставало надто пізно, і пантери не залишали поліції нічого, крім широких розляпин крові та луни криків посеред ночі. На той час, коли мені було десять, я надивився цих створінь у плоті, а одного разу навіть сам з вереском вискочив на драбину портового складу разом із друзями, бо сонна пантера перекотилася в наш бік, коли ми наближалися до неї в ритмі «крок-стій-крок», труснула неохайною пасматою гривою й обдарувала позіханням, широко роззявивши дзьоба.

Жах, як і більшість вражень дитинства, виявився минущим. Болотяні пантери були страшні, смертельно небезпечні, якщо зустріти їх за кепських обставин, але, врешті-решт, відчувалися частиною нашого світу.

Гарчання надворі наросло до крещендо.

Для Шегешварових найманців болотяні пантери були поганцями з сотні дешевих голоігор і ще, можливо, із чомусь непрогуляного шкільного курсу біології, які зненацька взяли та й ожили. Чудовиськами з чужої планети.

Цієї.

І, може, в декотрих із молодих бандюків, що працювали на Шегешвара, поки спосіб життя гайдуків нижчого ешелону неминуче їх не прорідить, ці чудовиська пробуджували тремтливе екзистенційне розуміння того, наскільки ж насправді далеко ми зайшли від дому.

Та може й ні.

Хтось ворухнувся в ліжку біля мене й застогнав.

— Хіба ж ті падлюки ніколи не стуляють пащі?

Спогад прийшов тієї ж самої миті, що й шок, і вони нейтралізували одне одного. Я повернув голову набік і побачив мініатюрні риси Вірджинії Відаури, притиснуті до подушки, в яку вона спробувала заритися.

— Годівля, — сказав я, ворушачи липким язиком.

— Ага, і я ніяк не можу вирішити, хто бісить мене більше. Пантери чи ті всрані йолопи, що їх годують. — Вона розплющила очі. — Доброго ранку.

— І тобі, — спогад про неї вночі, коли вона схилилася вперед, сидячи на мені верхи. Я відчув, як твердну під ковдрою. — Не думав, що це коли-небудь станеться у справжньому світі.

Вона секунду подивилася на мене, а тоді перевернулася на спину й глянула в стелю.

— Я теж не думала.

Події попереднього дня ліниво вигулькнули на поверхню. Мій перший погляд, що впав на Відауру, яка балансувала на носі Шегешварового малопомітного глісера, коли той тримав позицію на неспокійній воді під масивними силовими балками містоплоту. Призахідне світло з пройми на кормі не сягало так глибоко між корпусами, і коли я вилазив через технічний люк, вона була не більш як силуетом з волоссям сторч та зброєю в руці. В її обрисі на світлому тлі виднілася бойова жорсткість, але ліхтар освітив її обличчя, коли ми перебиралися на борт, і я побачив дещо таке, що не зміг означити. Вона зиркнула на мене й раптово відвела погляд.

Поки глісер прямував ранковими водами затоки, ніхто багато не балакав. Із заходу дув рівний вітер, і на все навколо падало холодне сіре світло — це ніяк не заохочувало людей до розмови. Коли ми наблизилися до берега, Шегешварів контрабандист покликав нас усередину, а другий молодий і суворий з лиця гайдук заліз до глісерової збройної башти. Ми мовчки сиділи в тісному салоні й слухали, як двигуни переходять на іншу ноту, коли ми сповільнилися на підході до берега. Відаура сіла поруч з Бразилом, їхні стегна торкнулися, і я побачив у півтемряві, як вони взялися за руки. Я заплющив очі й сперся спиною