Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

Обличчя елділів неабияк вразили Ренсома — надто вже не подібними виявилися вони на лики «ангелів», характерні для земного мистецтва. В них зовсім не було тієї багатогранності й мінливості, того натяку на приховані можливості, які так притягують нас в людських обличчях; натомість хтось ніби закарбував на них один-єдиний незмінний вираз, такий чіткий та ясний, що у Ренсома ледь у голові не наморочилося, коли він наважувався хоч трохи затримати погляд на тому чи іншому обличчі. У певному сенсі вони були такі примітивні та, на наш погляд, неприродні, як, приміром, обличчя найдревніших грецьких статуй із острова Егіна. Що означав цей вираз, Ренсом не міг сказати напевне і кінець кінцем вирішив, що то пройнята милосердям любов. Втім, якщо це й було так, то вираз цей неймовірно, страшенно відрізнявся від нашого, людського милосердя, яке або зароджується з почуття любові чи прив’язаності, або до цього почуття зводиться. Тут же складалося враження, наче й протягом останніх десяти мільйонів років цим істотам жоднісінького разу не довелося зазнати чогось схожого на прив’язаність у нашому розумінні; так само не помітно було й жодного, хоч би й найменшого паростка, з якого таке почуття могло б розквітнути в майбутньому, нехай навіть неймовірно від нас далекому. Чиста, духовна, мало не інтелектуальна любов променіла з цих ликів і засліплювала, наче спалах блискавки; вона настільки відрізнялася від любові земної, що могла б на позір видатися люттю або жорстокістю.

Одягу елділи не мали жодного; не видно було й статевих ознак — ні первинних, ні вторинних. Нічого, зрештою, дивного; але чому тоді вони все ж так різнилися між собою? Ренсом раз по раз пробував визначити, у чому полягає відмінність між ними, проте марно. Він казав, що Малакандра був подібний на ритм, а Переландра — на мелодію; що Малакандра нагадував йому силабічну строфу, а Переландра — тонічну; що в руках у Малакандри вбачався спис, а Переландра тримала руки розкриті, долонями до нього. Втім, ледве чи мені все це дуже допомогло. Так чи йнак, Ренсом тоді зрозумів, либонь, справжнє значення категорії роду. Кожному, мабуть, доводилося часом замислюватися над тим, чому майже в усіх мовах назви неживих предметів бувають чоловічого і жіночого роду. Чому, приміром, слово «ліс» належить до чоловічого роду, а «гора» — до жіночого? Ренсом таки переконав мене відмовитися від переконання, що це — явище суто морфологічного характеру, яке залежить тільки від форми слова. Ще менше він схильний вважати, що воно зародилося внаслідок перенесення на неживі предмети характерних ознак тієї чи іншої статі. Наші предки не говорили про ліс «він» тільки тому, що в уяві приписували йому чоловічі властивості. Насправді все було якраз навпаки. Рід — це дійсність, і дійсність набагато глибша, ніж стать. Поділ на статі виник, по суті, лишень внаслідок пристосування до органічного життя тієї основоположної полярності, яка властива всьому створінню. Жіноча стать — це тільки одна з тих численних речей та явищ, що належать до жіночого роду, і часто ми стикаємось із поділом на роди там, де будь-які чоловічі чи жіночі ознаки та властивості втрачають, здавалося б, усілякий сенс. Відтак чоловічий чи жіночий рід слова — це не зблякле віддзеркалення ознак тієї чи іншої статі, а навпаки, чоловіча та жіноча стать живих створінь — це слабке відображення основних властивостей чоловічого та жіночого роду. Роль у відтворенні, сила і слабкість, різниця у розмірах тільки почасти відображають, а почасти й спотворюють ту справжню, фундаментальну полярність. Все це Ренсом побачив на власні очі. Жодне із створінь, які оце перед ним постали, не можна було віднести до тієї чи іншої статі. Проте Оярса Малакандри належав до чоловічого роду (не статі), а Оярса Переландри — до жіночого. Малакандра, здавалося, стояв зі зброєю в руках на варті свого прадавнього світу, невсипуще вдивляючись туди, звідки якось уже прийшла погибель. «Погляд моряка, — розповідав мені Ренсом. — Очі, в яких ніби оселилася далечінь». Переландра ж натомість дивилася ніби всередину, туди, де ховався її світ — світ хвиль, жебоніння води та шелесту листя, світ ласкавого леготу, світ життя, яке ширяло, розвіяне вітрами, проступало на порослих мохом каменях, випадало з росою і здіймалося догори ледь помітним серпанком. На Марсі навіть ліси — з каменю; на Венері плине сама земля під ногами. Йому прийшли на пам’ять назви, якими величали ці світи на Землі, і він із глибоким зачудуванням подумав: «Я бачив Марса і Венеру, Ареса й Афродіту», а тоді запитав, як дізналися про них давні поети з Землі. І справді, звідки довідалися діти Адама, що Арес був воїном, а Афродіта народилася з морської піни? Захоплена ворогом Земля потрапила в облогу задовго до того, як розпочалася історія людства, і богам там робити було нічого. Тож звідки нам про них відомо? Елділи відповіли, що знання приходять на Землю багатьма різними шляхами. Планети рухаються крізь простір, насичений неабияким сукупним розумом; назагал усесвіт — це велетенська мережа, в якій кожен розум пов’язаний з іншими, де немає і не може бути таємниць, хіба Малелділ звелить інакше. Звісно, часто-густо новини дорогою трохи спотворюються, це правда, але переважно сягають усіх і усюди. У пам’яті пропащого правителя, під ярмом якого стогне наша планета, все ще живуть спогади про Глибокі Небеса і його давніх товаришів. Зрештою, сама матерія нашого світу зберігає спільну пам’ять: вона живе у надрах і дзвенить у повітрі. Муза — не вигадка; як каже Вергілій, навіть найлегший віддих сягає майбутніх поколінь. Наша міфологія опирається на міцніші підвалини, ніж ми собі уявляємо, та все одно вона дуже й дуже далека від дійсності. Почувши все це, Ренсом нарешті збагнув, чому міфологія така, яка вона є: адже відблиски небесної краси і сили потрапляють тут у глибоке болото бруду і дурості. Споглядаючи справжніх Марса і Венеру та пригадуючи собі ті дурноверхі оповідки, які розповідають про них на Землі, він відчув сором за людство і почервонів, а тоді його раптом пройняв сумнів:

— Але зараз я бачу вас такими, якими ви є насправді?

— Тільки Малелділ бачить усіх такими, якими вони є насправді, — відповів Марс.

— А як ви бачите одне одного?

— Твій розум не вмістить відповіді на це питання.

— Отже, я бачу тільки видимість? Усе це зовсім не справжнє?

— Ти завжди бачиш тільки видимість, сину Адама. Ти ніколи й не бачив нічого, крім видимості — чи то Арболу, чи каменя, чи навіть свого власного тіла. Тож наша видимість