Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

— Море, — просто відповіла вона.

— Тобто?

— Київське море, — пояснила Алла. — Живу в Києві від народження, стільки про нього чула, а ніколи не бачила отак, зблизька.

— Узагалі моря не бачили?

— Чому? У Криму з батьками буваємо, більше нічого не можемо собі дозволити.

— А ми на Дністрі відпочиваємо. У Криму, кажуть, дорого, деруть місцеві безбожно.

— Не скажу, не знаю. У нас мама фінансами займається. Так я про оце море, Київське. У Чорному купалася, а оце, під боком, навіть здаля не бачила. І раптом така нагода. Ще й за яких обставин. Коли б ще вибралися. Треба туди прогулятися.

— Куди?

— До моря. На набережну.

— А! Ми вже були. Шукали, де там зоопарк. Знайшли пусті вольєри, воняє страшно. Гуцул сказав — так у нього на обійсті, тримає коня та трьох корів.

— Хто?

— Ось він, — юнак показав на неголеного товариша. — Донбас йому каже, що то Яник усрався, коли тікав.

— Донбас — це другий?

— Ага, він із Макіївки. Тут подружилися так, що вже й не знаю, як будуть одне без одного. То в них позивні, так себе називають. Донбас каже, що треба додому їхати й усім розказувати, що тут побачив. Там із людьми ще працювати треба. Це вже я від себе.

— Зоопарк знайшли? — поцікавилася Алла. — Я чула, там страуси.

— Ніби знайшли. Хай герої ще пару фоток залишать. Бачте, їм у кайф.

Тим часом самооборонці скінчили фотосесію.

— Обов’язково пришліть! — наполягав той, кого називали Донбасом. — Я адресу залишу, есемескою кину! Дайте телефончики! Даємо, дівчатка, даємо!

Той, хто відгукувася на Гуцула, відступив убік, не заважаючи прихильницям обступити товариша.

— Ідеш, Птахо?

— Зараз, — сказав юнак і мовив до Алли: — Знаєте, а я ось чомусь про це не подумав.

— Про що?

— Тут правда море. І ще — я вас десь бачив. Тільки тепер розгледів.

— Ми всі могли десь бачитися, — посміхнулася вона. — Ідіть, вас чекають.

— Ага. Я Птаха, ви чули. Знайдемося. Усе буде добре.

Він пішов до своїх, і Алла помітила — накульгує, не сильно, та десь зачепило.

Озирнулася на будинок. Іллі та інших не видно. Треба подзвонити, нема чого там довго вештатися.

Чи, може, не дзвонити. Хай собі гуляють, роззяви.

Провела поглядом кульгаючого Птаху й раптом зрозуміла — незнайомець сказав прості слова, які вона давно хотіла почути.

Усе буде добре.

Вона повернулася до моря, підставила обличчя легенькому вітерцеві.

Ще лютий, зима за календарем.

А кругом так… весняно. Навіть співають пташки. Хто б міг подумати.

Київ Грудень 2014 — лютий 2015 рр. Примечания
1

Переклад Сергія Жадана.

(обратно)
Оглавление Пролог Тиша   Київ, липень — листопад 2013 року     5     4     3     2     1 Частина перша Сніг