Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Раптом молодий капітан зупинився і навіть ступив крок назад. У пітьмі він учув якийсь шерех. Усі завмерли. Джон Манглс так довго стояв нерухомо, що супутники стривожилися. Невже доведеться знову повернутися на Маунганаму?

Та впевнившись, що все тихо, Джон продовжив сходження по вузькому гребеню. Невдовзі попереду темрява наче стала густішою – то вимальовувався ліс. Ще трохи, і втікачі сховались у гущавині.

Розділ XVI. Між двох вогнів

Темна ніч сприяла втечі. Треба було скористатися темнотою, аби подалі втекти від фатальних берегів озера Таупо. Паганель очолив маленький загін і, підключивши своє дивовижне чуття мандрівника, з непояснимою впевненістю пробирався в пітьмі ледь помітними стежками. Та, по-правді, географу дуже придалась нікталопія: його котячі очі розрізняли в непроглядній пітьмі навіть найдрібніші предмети.

Десь із три години мандрівники йшли не спиняючись гірськими схилами. Паганель трохи збочив на південний схід, аби потрапити у вузьку ущелину між гірськими кряжами Кайманава і Вагіті-Рендж, по якій проходить дорога від Окленда до бухти Гокса. Він планував проминути ущелину, відійти подалі від дороги і пробиратися до узбережжя незаселеною частиною провінції.

До дев’ятої ранку було пройдено дванадцять миль. Більше вимагати від мужніх жінок було неможливо. До того ж ця місцина якнайліпше годилася для привалу. Дістались до ущелини, яка розділяла обидва гірські пасма. Дорога в Оберленд була по праву руку і простягалась на південь. Паганель звірився з мапою і звернув на північний схід. О десятій маленький загін стояв під крутим гірським уступом. Дістали із торб їжу й миттю з нею розправились. Навіть Мері Грант і майор, яким не смакувала папороть, зараз їли її з охотою.

Відпочивали до другої пополудні, й знову взяли курс на схід. Наступний привал був увечері, за вісім миль од гір. Тут усі солодко розтягнулись просто неба і поснули міцним сном.

Наступного дня дорога була важча. Довелось іти мальовничою місцевістю вулканічних озер, гейзерів і курних сірчаних сопок, що на сході від Вагіті. Це був шлях, приємний для ока, та не для ніг. Раз у раз доводилось обходити, робити значні гаки, долати виснажливі перепони. Та яка ж то була краса! Немає меж розмаїттю природи.

На широченному просторі двадцяти квадратних миль підземні сили показали всю свою розмаїтість. У гайках дикого чайного дерева струменіли прозорі соляні джерела, над якими пурхали міріади комашинок. Вода з цих джерел мала їдкий запах паленого пороху й залишала на землі білий осад, що виблискував, наче сніг. Джерела майже закипали, у той час як сусідні простягались крижаною скатеркою. Гігантська папороть росла обабіч берегів, як у часи силурійської ери.

Звідусіль били водні ключі, оповиті парою, наче водограї в парку. Одні з них струменіли безперервно, інші з перервами, немов за примхою забагливого Плутона. Фонтани амфітеатром вивищувались на природних приступках. Їхні води змішувалися з клубами білої пари, роз’їдаючи напівпрозорі приступки гігантських природних східців, стікали киплячими водоспадами, живлячи собою озера.

Гарячі ключі й озера та бурхливі гейзери змінили сірчані сопки. Землю покрили величезні пухирі. То були напівзгаслі кратери, крізь численні тріщини яких виривались різноманітні гази. Повітря просякло їдким запахом сірчаної кислоти, землю довкола всіяли кристали сірки. Тут віками накопичувались незлічимі багатства, і сюди, у ці мало вивчені області Нової Зеландії, колись ступить своїм грубим чоботом промисловість – звісно, коли геть висохнуть сірчані джерела десь у Сицилії.

Можна тільки уявити яких зусиль довелося докласти нашим мандрівникам, аби подолати ці перепони. Зупинитись тут практично було ніде, мисливцям не трапилася жодна пташина, гідна бути общипаною руками Олбінета. Доводилося перебиватися їстівною папороттю і солодкою пататою. Ця їжа не поновлювала сил виснажених пішоходів. Тому кожен старався якомога швидше проминути ці казкові красоти пустельної й напівживої місцевості.

Щоб перетнути цей край, знадобилось чотири дні виснажливих походів. 23 лютого мандрівники отаборилися за п’ятдесят миль од Маунганаму, біля підніжжя безіменної гори, позначеної на мапі Паганеля. Перед їх очима простягались рівнини, порослі хащами, на обрії виднілися високі ліси.

Звісно, така картина тішила око, але в тому разі, якщо ці місця не привернули уваги надмірної кількості мешканців. Та досі мандрівникам не трапилася навіть тінь випадкового туземця.

Цього дня Мак-Наббс із Робертом пристрелив трьох ківі. Зготованих пташок миттю змегелили – й сліду не залишили.

Під час десерту, що складався з картоплі й патати, Паганель запропонував дати нарешті ім’я безіменній горі й наректи її іменем Гленарвана. Усі захоплено вітали його пропозицію, і географ ретельно вписав ім’я шотландського лорда на свою мапу. Решту шляху подолали без пригод, утім, він був одноманітний.

Зазвичай мандрівники цілісінький день ішли то лісами, то рівнинами. Джон Манглс визначав напрям за зірками і сонцем. Милосердне небо не посилало на їхні голови ані злив, ані спеки. Та все ж вони почувалися знеможеними й прагли якомога скоріше дістатися до місій.

Мандрівники розмовляли поміж собою, та спільні розмови не клеїлися. Кожен переймайся своїм.

Більший відтинок шляху Гленарван ішов сам й у міру наближення до узбережжя дедалі частіше згадував «Дункан» і свою команду. Його тривожила не небезпека, яка могла чигати на загін дорогою до Окленда, а лише думки про своїх загиблих матросів.

Про Гаррі Гранта ніхто не згадував. Та й до чого ці розмови, якщо йому ніхто не міг допомогти! Якщо й звучало його ім’я, то лиш у розмовах Мері з Джоном Манглсом.

Молодий капітан ніколи не нагадував дівчині про її слова у святилищі тієї жахливої ночі. Він не смів почати розмову про освідчення, що вихопилось у нього в мить відчаю.

Згадуючи Гаррі Гранта, Джон Манглс заводив розмови про проекти його майбутніх пошуків. Він запевняв Мері, що лорд Гленарван не одмінно організує нову експедицію. Молодий капітан виходив з того, що достовірність знайденого в пляшці документа не викликає сумнівів. З чого випливає, що Гаррі Грант десь є живий і неушкоджений. А раз так, то слід обнишпорити всю планету, але будь-що знайти його!

Мері тішили його слова. Із Джоном Манглсом вони жили спільними думками, спільними сподіваннями. Гелена часто приєднувалась до цих розмов, хоч і не поділяла їхніх надій, однак і не нав’язувала своїх сумних думок.

Мак-Наббс, Роберт, Вільсон і Мюльреді намагались не відходити далеко від товаришів і водночас уполювати якомога більше дичини. Паганель весь час кутався у свій плащ із форміуму й мовчки йшов десь оддалік.

І хоча побутує думка, що негаразди, небезпека і втома людей навіть