Максим Іванович Кідрук - Бот

— І тобі, Ріно, — сказав Тимур.

— Дякую.

Українець простягнув йому руку:

— Хотілося б сказати щось на зразок: було приємно познайомитись. Але після всього іноді здається, що краще б ми ніколи не бачилися.

Хедхантер посміхнувся і потиснув правицю Тимура:

— Попустись, фелла. Все позаду. І забудь. Думаю, вам не варто нагадувати: тримаємо язики за зубами. Нікому ані слова. Навіть рідним.

— Звісно, — погодилась Лаура. — Про що мова…

На табло спалахнуло «FINAL CALL». Працівниця чилійського офісу «Air France» скликала останніх пасажирів:

— Це останній заклик! Усі, хто зареєструвався на рейс AF 401 компанії «Air France» до Парижа, будь ласка, пройдіть до ґейту № 21.

— Окей, — Ріно ляснув Лауру по плечі. — Шуруйте.

— Бувай, Ріно.

— Бувайте…

Лаура і Тимур попрямували до входу в рукав, що вів до білосніжного «Boeing 777-228ER». Амбал задумливо проводжав їх очима. Ліворуч від Хедхантера працював телевізор. Канал «BBC World News». Диктор розказувала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у Болівії. Ріно неуважно дослухався:

«Місцева влада доповідає про одинадцять загиблих на південному заході Болівії. Жертвами розбійного нападу стали жителі гірського селища Уюні. Увечері 1 вересня двоє підлітків увірвались у приміщення супермаркету. Нападники без попередження накинулися на болівійців, які знаходилися в магазині. Від ударів примітивними кам’яними знаряддями дев’ять чоловік загинуло на місці. Двоє померли пізніше у лікарні. За свідченням очевидців, яким вдалося врятуватися під час нападу, юні нападники були близнюками…»

Ріно раптом відчув, що підлога під ним палає. Він не хотів, але якась сила примусила повернути голову. Вся увага зосередилась на новинах. Диктор провадила далі:

«…мали виразну європейську зовнішність, хоча поводилися, цитую: по-дикунськи агресивно. Близнюки взяли з собоютеплий одяг, продукти харчування і зникли в невідомому напрямку. Поліція департаменту Потосі сформувала фоторобот підозрюваних…»

Далі Хедхантер не чув жодного слова. Побачене оглушило його. З екрана на велетня дивились два акуратно вималювані боти. Той самий вирячкуватий вираз очей. Гострі вилиці. Запущене світле волосся. Голі по пояс.

Тимур і Лаура, пред’явивши посадочні талони, минули пропускну стійку. Перед тим, як пірнути в рукав, Тимур озирнувся. Ріно стояв, здійнявши руку і розкривши рота.

Амбал ледве не закричав. Якусь мить він вагався. Подумав, що треба їх зупинити. Вони не закінчили. Вони…

Українець помахав південноафриканцю.

Секунду Ріно стояв нерухомо, мов пам’ятник простягаючи праву руку вгору і вперед.

Тимур, примітивши вираз здивування (заледве не переляку) на обличчі Хедхантера, зацікавлено вигнув брову.

А тоді Ріно пересилив себе і махнув у відповідь. Вичавити посмішку йому не вдалося.

Тимур Коршак і Лаура Дюпре зникли у рукаві. Ріно Хедхантер крутнувся і закрокував геть із терміналу. Ледь не побіг, безперестану видаючи, немов подряпана платівка: «Fuck it… Fuck it… Fuck it».

30 січня 2011 — 27 лютого 2012

Каїр — Рівне — півострів Халкідіки — Київ — Луанда — Людеріц — нац. парк Етоша — Віндхук — Київ

Післямова автора

Не пам’ятаю точно, коли зародилася задумка цього роману. Остаточно ідея написати «Бот» кристалізувалася зимою 2010–2011 рр., більшу частину якої я провів у Сахарі. Хоча — і в цьому я абсолютно певен — окремі, розмиті й невиразні, образи миготіли у моїй голові ще задовго до того, як я створив на комп’ютері директорію під назвою «Бот» і почав збирати матеріал для книги. Вони закралися у підсвідомість улітку 2009-го, коли я вперше потрапив до Атаками, найсухішої пустелі на планеті Земля. Звідтоді ці óбрази часом навідували мене. У снах. Здебільшого недобрих снах…

Я вагався. Трохи боявся починати. Знав, що роман буде не малим. Я передбачав, що буде вельми непросто зібрати докупи моторошні картинки, які ночами вовтузились у мозку, мов маленькі, але наполегливі черв’ячки. Мало визріти для написання книги. Часом потрібен потужний штурхан, щоб примусити себе почати роботу. Проте ідея не відпускала мене, і в січні 2011-го такі причини з’явилися.

По-перше, я дописав «Любов і піраньї», автобіографічну книгу про мандри Бразилією, і мусив почати щось нове. Це, в принципі, очевидно. А от другою причиною стала… Сахара. Після поневірянь по Близькому Сходу мої стосунки з арабами сягнули якісно нового рівня — я перестав з ними спілкуватися. Я переїжджав з однієї оази до іншої, тримаючись осібно і ні з ким не розмовляючи (за винятком випадків, коли це дійсно було необхідно). Перебуваючи на самоті, я мав достатньо часу, щоб подумати над фабулою. Крім того, у подорожі зі мною був мій Pocketbook, і саме у Сахарі, в одній із тих забутих Богом оаз, ховаючись у затінку пальмового гаю, я прочитав роман Майкла Крайтона «Рій». Події в книзі Крайтона (хоч вони й не мають прямого стосунку до «Бота») також відбуваються у пустелі — у штаті Невада на південному заході США. Вперше, читаючи книгу, я відчував справжній страх. Не знаю, чия в тому заслуга: «батька» технотрилерів Майкла Крайтона чи незворушного безмежжя Сахари, проте факт залишається фактом — суміш напружених епізодів з «Рою» і пейзажів реальної пустелі активувала вулкан моєї уяви. Я бачив наяву події з майбутньої книги: перша зустріч з ботом, «малюк» з начепленим людським обличчям, розстріл ботів Хедхантером тощо.

За задумом події мали відбуватися у лабораторії, котра опиняється відрізаною від решти світу. Тобто я знав, що писатиму про пустелю. Щоправда, з самого початку Сахару довелося забракувати. Не можу сказати, що та частина єгипетської пустелі, яку я відвідав, була густонаселеною. Та все ж, вона виявилась надто тісною, щоби прийняти вигаданих мною ботів і стати сценою для розгортання подій. У Сахарі є оази. Цілих п’ять. Чотири з них (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Ба-харійя) сполучені чудовою асфальтівкою. До кожної з них легко дістатися на рейсовому автобусі. Навіть найбільш віддалена — Сіва, яку населяють нащадки берберів, теж не справляла враження глухої діри. Можливо, десь глибше в Сахарі є справді дикі місця, проте я до них не дістався і, відповідно, не схотів писати про них наосліп.

Так я повернувся до Атаками. До пустелі зі страхітливими ущелинами і моторошними вапняковими формаціями. До пустелі, де немає оаз. Гадаю, від цього роман тільки виграв.

Моя пристрасть до пустель стала першим з двох стовпів, на яких постав «Бот». Іншим таким стовпом стала наука. «Наука» не в розумінні сукупності знань про який-небудь об’єкт чи явище. А наука — як найбільш небезпечна іграшка в руках людства.

Дивно… У другій половині ХХ століття через помилки, безвідповідальність чи пряму діяльність учених загинули мільйони людей. 21 січня 1968-го бомбардувальник «B-52» ВПС США з чотирма водневими бомбами на борту розбився під