Мішель Монтень - Проби

як і той, хто городить дурницю: бо діло у нас не стільки в тому, що сказано, скільки в тому, як сказано. Я схильний приділяти формі не менше уваги, ніж суті, захисникові діла не менше, ніж самому ділу, як вважав за потрібне Алкивіад.

Мені завше дає утіху читати твори різних письменників, не дбаючи про те, чи багато вони знають: мене цікавить не самий предмет їхній, а те, як вони його трактують. Достоту так само я стараюся увійти у спілкування з тим чи іншим із прославлених умів не на те, щоб він мене вчив, а на те, щоб узнати його самого.

Будь-яка людина може сказати щось, що відповідає істині, але висловити так гарно, розумно, небагатослівно зможуть не гурт. Ось чому дратує мене не сказане невірно через незнання, а невміння сказати це добре. Я перервав багато корисних для мене зв'язків через те, що ті, з ким я був зв'язаний, виявляли цілковиту нездатність до розмови. Навіть раз на рік я не викажу обурення помилками тих, хто від мене залежить, але щоденно у нас відбуваються сутички через дурість і упертість, які вони виявляють у своїх тупих, ослячих поясненнях, вибаченнях і перепросинах. Вони не розуміють, що й чому їм говориш, і достоту так само відповідають, доводячи мене просто до розпачу. Найдошкульніший для мене удар по голові той, який мені завдає друга голова, я ладен радше примиритися з пороками моїх людей, ніж з їхньою нахабністю, докучністю і дурістю. Хай краще вони менше роблять, аби лиш виявляли здатність щось робити; живеш у надії збудити їхню добру волю, але від довбні ні на що надіятися і нема чого чекати.

Але що, як я вважаю речі не тим, чим вони насправді є? Се цілком можливо. І тому я ладен осудити своє нетерпіння і зразу ж сказати, що воно так само порочне у правому, як і в неправому: бо невміння переносити невластиві тобі самому вчинки є завше проявом роздратованості. І, крім того, сказати по правді, нема дурниці більшої, набридливішої і дикішої, ніж обурюватися дурницями, що творяться довкола нас. Бо ця глупота обертається проти нас самих. І певному старожитньому філософові ніколи не бракувало приводів для сліз, як тільки він приглядався до самого себе. Мисон, один із семи мудреців, багато в чому подібний до Тимона та Демокріта, на питання, нам чим він сміється, сидячи на самоті, відповів: «Та саме над тим, що сміюся про себе».

Скільки дурості мовлю я і відповідаю щодня, навіть на свій власний погляд, і наскільки ж цієї дурості більше на думку інших! Якщо через це я сам собі губ не кусаю, що ж роблять інші? Словом, треба жити серед живих людей і не дбати про те, а паче всього втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому ми без усякого роздратування бачимо людину кривобоку, клишоногу — і не можемо не скипіти гнівом, спіткавши людину, у якої розум накриво і косо? Джерело цієї лихої злостивості — не стільки провинність, скільки сам суддя. Пам'ятаймо завжди Платонів вислів: «Якщо щось, по-моєму, нездорове, то чи не тому, що це я нездоровий? Чи не сам я в цьому винний? Чи не можна мій докір повернути проти мене самого?» Слова божественно мудрі, що бичують найпоширеніший із людських заблудів. Не тільки докори, які ми робимо один одному, а й наші доводи, і наші аргументи у суперечках переважно можна повернути проти нас самих і вразити нас нашою ж таки зброєю. У старожитніх я знаходжу цьому досить яскраві приклади. Дуже вдало і вельми доречно сказав ось таке слівце той, хто його придумав:

Кожному пахне власне гівенце.

Еразм Роттердамський, Афоризми, III, 4, 2

На карку у нас нема очей. Сто разів на день сміємося ми з самих себе з приводу того, що підмічаємо у сусіда, у іншому осуджаємо ті вади, які ще наочніші у нас самих, де ми ними ж захоплюємося з дивовижною безсоромністю і непослідовністю.

Ще вчора я був свідком того, як один чоловік, розсудливий і люб'язний, вельми забавно і справедливо висміював глупоту іншого, який усім набридає розмовами про свій родовід та аристократичне покревенство — при цьому і те і те в достатній мірі несправжнє (найохочіше пускаються в такі розмови саме ті, чий аристократизм вельми сумнівний). Але якби насмішник глянув на себе збоку, він зауважив би, що і він не менш докучливо і вперто виставляє всім напоказ знатність і родовитість своєї малжонки. О докучлива зарозумілість, якою дружину озброює її власний муж! Якби вони розуміли латину, їм би треба було процитувати:

Чухрай: як сама недостатньо яриться, яри її сам.

Теренцій, Дівчина з Андроса, IV, 9

Я не стверджую, що осуджувати може лише людина бездоганна, бо тоді ніхто б не осуджував. Не вважаю навіть, що той, хто осуджує, має бути неодмінно непричетний до того самого гріха. Я маю на увазі, що, осуджуючи вади іншої людини, про яку зараз ідеться, тим самим аж ніяк не позбавляємо себе від внутрішнього суду. З боку того, хто не годен справитися зі своїм внутрішнім пороком, я вважаю за честолюбне прагнення вилікувати від нього іншу людину, в якої лихе насіння, може, не так глибоко і зловредно укорінилося. Не вважаю також за правильне відповідати тому, хто мені дорікає, що і він сам винен у тому ж гріхові. Чи не все це однаково? Докір зостається справедливим і корисним. Якби у нас був добрий нюх, наші власні нечистоти мали б здаватися нам ще смердючішими. Сократ гадав, що коли якась людина, його син і хтось йому сторонній виявляються однаково винними у якомусь ґвалті чи зневазі, винний повинен вимагати у правосуддя справедливої кари передусім самому собі, потім своєму синові і нарешті третьому, сторонній для нього людині. Якщо цей припис занадто суворий, то принаймні кожний, хто в чомусь винний, повинен судити судом особистого сумління в першу чергу самого себе.

Відчуття наші є для нас безпосередніми, первісними суддями, що сприймають всі навколишні речі за зовнішнім враженням. Нема чого дивуватися тому, що в усіх царинах суспільного життя спостерігається таке безперервне багатоманітне змішання всіляких церемоній і чисто зовнішніх форм поводження і що саме в них найповнішим і найдійовішим чином проявляється всякий громадський лад. Адже ми завжди маємо діло з людиною, а природа людська в основі своїй тілесна. Хай ті, хто за останні роки прагнули утвердити релігію