Стендаль - Червоне і чорне

набридатиме, але я дивитимусь у її прекрасні очі, що так нагадують очі жінки, яка мене найбільше кохала.

Вона іноземка; цікаво буде вивчати новий характер.

Я божеволію, я пропадаю, я повинен виконувати поради друга, не покладаючись на самого себе».

XXV. ЦАРСТВО ДОБРОЧЕСНОСТІ

Але, якщо я заживатиму цю насолоду так обережно і обачно, це вже не буде для мене насолода.

Лопе де Вега

Ледве повернувшись у Париж і вручивши маркізові де Ла-Молю відповідь, якою той був, очевидно, дуже розчарований, Жюльєн, вийшовши з кабінету, негайно поспішив до графа Альтаміри. Цей блискучий іноземець відзначався не тільки тим, що був засуджений до страти, але ще й поєднував у собі дві якості Ж велику глибокодумність і побожність; ці достоїнства, а головне — знатне походження графа припали до душі пані де Фервак, і вона часто з ним бачилась.

Жульєн цілком серйозно признався йому в своєму глибокому коханні до маршальші.

— Це жінка високої й чистої доброчесності, — відповів Альтаміра, але в неї є трохи єзуїтства й пишномовності. Трапляється, що я розумію кожне слово, яке вона каже, але не можу схопити змісту цілої фрази; мені починає здаватись, що я знаю французьку мову не так добре, як мені здається. Якщо ви познайомитесь з маршальшею, про вас будуть говорити, і це надасть вам авторитету в світському товаристві. Але ходімо насамперед до Бустоса, — сказав розважливий граф Альтаміра, — він колись залицявся до маршальші.

Дон Дієго Бустос примусив докладно розповісти йому, в чому справа, і мовчки слухав, наче адвокат у своєму кабінеті. Обличчям він був схожий на гладкого ченця, але мав чорні вуса і тримався з незрівнянною поважністю; зрештою, це був чесний карбонарій.

— Розумію, — сказав він нарешті Жюльєнові. — Вас цікавить, чи були в пані де Фервак коханці, чи їх у неї не було? Чи маєте ви які-небудь шанси на успіх? Ось у чому питання. Треба сказати, що я особисто зазнав поразки. Тепер, коли я вже не почуваю образи, я міркую так: вона часто буває в поганому настрої і, як я вам зараз розповім, робить мстива. Я не бачу в неї того запального темпераменту, що властивий обдарованим натурам і що позначає всі їхні вчинки начебто відблиском пристрасті. Навпаки, надзвичайною вродою і свіжим кольором обличчя вона завдячує саме своїй флегматичній і спокійній голландській вдачі.

Жюльєна дратувала ця млявість і незворушна байдужість іспанця; інколи в нього мимоволі вихоплювались односкладові вигуки.

— Чи бажаєте ви мене слухати? — поважно спитав його дон Дієго Бустос.

— Даруйте мені мою furia francese[40], я слухаю, — сказав Жюльєн.

— Отже, маршальша де Фервак дуже схильна ненавидіти. Вона безжально переслідує людей, яких ніколи не бачила: різних адвокатів, якихось бідолашних літераторів, що складають всякі пісеньки, як Козле, знаєте?

Маротту не любити,

Для мене це — не жити…

І Жульєн змушений був вислухати всю пісеньку до кінця: іспанцю, видно, дуже приємно було співати по-французькому.

Ніколи цієї чарівної пісеньки не слухали з таким нетерпінням.

Закінчивши співати, дон Дієго Бустос сказав:

— Маршальша домоглася звільнення з посади автора пісеньки: «Амур зайшов у кабаре.»

Жюльєн з жахом чекав, що іспанець співатиме цю пісню, але той лише переказав її зміст. Дійсно, вона була безбожна і не дуже пристойна.

— Коли маршальша обурилась цією піснею, — сказав дон Дієго, — я зауважив, що така жінка, як вона, зовсім не повинна була б читати всілякі дурниці, що друкуються. Хоч як процвітає у Франції побожність і серйозність, література кабаре тут не переведеться. Коли пані де Фервак позбавила автора пісеньки, бідолаху ветерана, що одержував половину пенсії, посади на тисячу вісімсот франків, я їй сказав: «Стережіться, ви дуже вразили цього віршомаза, і він може відповісти вам своїми віршиками: складе куплети про доброчесність. Роззолочені салони будуть за вас, але люди, що люблять посміятись, тільки й повторюватимуть його епіграми». Знаєте, пане, що відповіла мені маршальша? «Заради божої справи я готова піти на муки хоч перед цілим Парижем. Це було б нове для Франції видовище. Народ навчився б поважати доброчесність. Це був би найкращий день мого життя». А які в неї були очі у ту хвилину!

— Вони в неї чарівні! — скрикнув Жюльєн.

«— Я бачу, ви справді закохані… Як я казав, — урочисто продовжував дон Дієго Бустос, — в неї немає того запального темпераменту, що призводить до мстивості. Якщо вона все ж таки любить шкодити людям, це значить, що вона нещасна, і я підозрюю, що в неї в якесь таємне горе. Чи не набридла їй, бува, роль цнотливої чесноти?

Іспанець замовк і дивився на Жюльєна цілу хвилину, не кажучи й слова.

— Ось у чому вся суть, — додав він серйозно, — і це вам може додати трохи надії. Я багато думав про це протягом двох років, коли був її відданим слугою. Все ваше майбутнє, пане, якщо ви закохані, залежить від цієї великої загадки: чи не стомилася вона від ролі цнотливої святенниці і чи не тому вона така лиха, що нещасна?

— А може, — зауважив граф Альтаміра, порушивши нарешті мовчанку, — це просто те, що я тобі казав двадцять разів? Тобто вона пройнялася французькою пихою: спогад про батька, торговця сукном, викликає нещастя цієї жінки з похмурою й сухою вдачею. Єдине для неї щастя — це жити в Толедо, де її щодня мучив би духівник, малюючи перед нею страшну картину пекла.

Коли Жюльєн зібрався йти, дон Дієго сказав йому надзвичайно урочисто:

— Альтаміра мене повідомив, що ви наш однодумець. Колись ви допоможете нам повернути нашу втрачену волю, а тепер я охоче допоможу вам у цій забаві. Вам буде корисно обізнатися зі стилем маршальші: ось чотири листи, написані її рукою.

— Я перепишу їх, вигукнув Жюльєн, — і поверну вам!

— І ніколи ніхто не почує від вас ні слова з того, що ми тут казали?

— Ніколи, честю присягаюсь! — скрикнув Жюльєн.

— Ну, боже вам поможи! — додав іспанець і мовчазно провів Жюльєна і Альтаміру аж до сходів.

Ця сцена трохи розважила Жюльєна, викликала в нього щось подібне до посмішки. «От тобі й маєш, — казав він собі, — святенник Альтаміра допомагає мені в адюльтері».

Під час глибокодумних повчань дона Дієго Бустоса Жюльєн уважно прислухався до годинника в палаці Алігер.

Наближалася година обіду, він знов побачить Матильду! Повернувшись, він старанно зайнявся своїм туалетом.

«Ось перша дурниця, — сказав він сам до себе, уже спускаючись сходами. — Треба точно виконувати приписи князя».

І він повернувся в свою кімнату й переодягся в найпростіший дорожній