Корнелія Функе - Чорнильна смерть

Реза заховалася за дерево й дістала ніж. Вони наближаються, так? Біжи далі, Резо! Але від страху ноги їй підгиналися. Тяжко дихаючи, заточуючись, вона сховалася за наступне дерево й відчула, як широка долоня затулила їй рота.

— Гукни їм, що здаєшся! — прошепотів Здоровань. — Але не йди до них. Нехай вони підійдуть.

Реза кивнула й відкинула ніж. Солдати щось крикнули їй. Її нудило від страху, коли вона висунула руку з-за дерева і тремтячим голосом благала не стріляти. Почекала, поки відповзе Здоровань — напрочуд вправно, як на його зріст, — а потім вийшла з-за дерева, піднявши руки вгору. Очі під шоломами приголомшено вирячилися, коли солдати побачили, що перед ними жінка. Їхній сміх не обіцяв нічого доброго, дарма що вони опустили зброю, але, перше ніж хтось із них схопив її, Здоровань уже підкрався ззаду і кожного обплів рукою за шию. Реза відвернулася, коли він душив їх, і виблювала на мокру траву, схопившись рукою за лоно й боячись, щоб дитина не відчула її страху.

— Вони всюди! — підвів її на ноги Здоровань. У нього текла кров з плеча, і то так сильно, що сорочка почервоніла. — Один з них мав ніж. «Ладзаро, зважай, чи не мають вони ножа!» — завжди казав мені Дорія. Малий набагато хитріший за мене. — Здоровань так заточувався, що Реза була змушена підтримувати його. Разом вони подибали далі під дерева.

— Свистун теж тут, — шепотів їй Здоровань. — Коло скель ми бачили його людей. Здається, там є хід до замку, що йде під озером. І, на жаль, є ще гірші новини.

Здоровань озирнувся. З берега долинали голоси. А що, як вони знайшли трупи? Здоровань повів її далі, до нори, з якої тхнуло кобольдом.

Тільки-но протиснувшись у нору, Реза почула схлипування. Здоровань стогнав, повзучи вслід за нею. В пітьмі сиділо щось волохате. Реза спершу подумала, що то кобольд, але потім згадала Віолантиного служника, про якого розповідала Меґі. Як його звати? Туліо.

Реза взяла волохату руку. Служник дивився на неї широкими від страху очима.

— Що сталося? Я Сойчина дружина! Благаю тебе! Він ще живий?

— Вони всі загинули, — прошепотів він, дивлячись на неї чорними і круглими, як у тварини, очима. Резине серце почало затинатися, немов забувши, як йому треба битися. — Всюди повно крові. Вони замкнули Віоланту в її кімнаті, а Сойку…

Що з ним? Ні, вона не хотіла слухати. Реза заплющила очі, наче могла отак повернутися в дім Елінор, у тихий сад, підійти до майстерні Мо…

— Свистун замкнув його в клітці.

— Тобто він ще живий?

Поквапний кивок головою дав змогу її серцеві калатати не так несамовито.

— Він ще потрібний їм!

Звичайно. Як вона могла забути?

— Але Вогнехідця пожер жах!

Ні. Такого не може бути. Реза обхопила руками обличчя.

— Змієголов уже в замку? — запитав Здоровань.

Туліо похитав головою і знову захлипав. Здоровань глянув на Резу:

— Тоді він перебиратиметься цієї ночі. І Сойка вб’є його. — Ці слова пролунали, мов заклинання.

— Як? — Реза відрізала ножем смужку тканини від його куртки й перев’язала рану, що й далі дуже кривавила. — Як він напише слова, коли Віоланта не може допомогти йому, а Вогнерукий… — Вона не вимовила слова «загинув», наче могла таким чином спростувати його.

Надворі почулися кроки, але знову кудись пропали. Реза відв’язала від пояса Мортолин гаманець.

— Ні, Ладзаро, — проказала вона тихо, вперше назвавши його на ім’я, — Сойка не вб’є Змієголова. Вони вб’ють його, тільки-но Змієголов з’ясує, що Мо не може вилікувати книжку. І чекати цього недовго.

Реза висипала собі на долоню кілька крихітних насінин. То були зерна, що навчають душу вміння, яке загалом підвладне тільки Смерті: одягтися в іншу форму.

— Що ти робиш? — Здоровань спробував відібрати в неї гаманець, але Реза міцно схопила його обіруч.

— Їх треба покласти під язик, — шепотіла вона, — і стежити, щоб не ковтнути. Тварина, як трапляється досить часто, інколи стає занадто сильною, і людина забуває, ким була раніше. Каприкорн мав собаку, про якого всі знали, що він колись був одним з його людей, аж поки Мортола випробувала на ньому дію своїх насінин. Якось той собака напав на неї, і вона вбила його. Я тоді думала, що це лише вигадка, щоб нагнати страху на служниць.

Реза зсипала насінини назад у гаманець, лишивши тільки чотири. Чотири крихітні зернини, майже круглі, мов макові зерна, але світліші.

— Візьми Туліо й повертайся назад до печери! — сказала вона Здорованеві. — Розкажи Чорному Принцові, що сталося. Розкажи йому про Хапала. І бережи Меґі!

З яким смутком дивився на неї Здоровань!

— Ладзаро, ти не зможеш допомогти мені, — шепотіла вона. — Ані мені, ані Сойці. Іди й захисти його доньку. І втіш Роксану. Або ні, мабуть, краще нічого не казати їй. Я сама розповім.

Реза злизала зернини з долоні.

— Ніхто не знає, в яку тварину обернуся, — шепотіла вона. — Сподіваюся, стану пташкою.

Допомога з далеких гір

Він думав про минулі часи, коли все було створено. Як давно це діялось! Тоді він із братом убив страхітливого велетня Імера і створив із його трупа увесь світ. Із його крові стало море, з його плоті — земля, з кісток постали гори і скелі, а з волосся виросли дерева і трави.

Top Aґe Бринґсверд. Дикі боги

Mеґі чекала… Тим часом вуха їй заповнювали крики. Чорний Воронів вогонь Фарид гасив білим вогнем. Даріус заспокоював дітей різними оповідками, його лагідний голос був гучніший, ніж завжди, щоб можна було заглушити гармидер битви, а Елінор допомагала перерізати мотузки, прив’язані до стріл, що їх Миршавцеві солдати пускали в дерево.

Що ж, Меґі читала й тихенько співала пісень, яких навчив її Батист, усіх пісень, сповнених надії і світла, непокори та мужності, а тим часом коло підніжжя дерева розбійники билися за її життя, за життя дітей, і кожен крик нагадував їй про битву в лісі, коли загинув Фарид. Цього разу вона боялася за життя вже двох юнаків.

Її очі не знали, кого першого треба шукати — Фарида чи Дорію, чорне або каштанове волосся. Інколи вона не бачила жодного з них, так швидко металися вони поміж гілля, наздоганяючи вогонь, що його Ворон пускав на велетенське дерево, як текучі грудки вогненної смоли. Дорія збивав вогонь ряднами, а Фарид нагорі глузував із Ворона, і його полум’я сідало, мов голуби, на вбивчий вогонь і душило його вогнистим оперенням. Як багато він навчився від Вогнерукого. Фарид давно вже перестав бути учнем,