Анна Потій - Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій

Його рука ковзнула по моїй спині, притягуючи ближче, а я провела пальцями по щоці, відчуваючи тепло його шкіри. Вітер трохи дужче ворухнув плед, але ми вже не звертали на нього уваги. Все інше зникло — тільки ми й нескінченне небо над нами. Ми цілували одне одного жадібно, ніби не могли насититися, ніби на нас чекала довга розлука. Руки Дема ковзали моєю оголеною шкірою, ми потонули одне в одному. У цей момент ми відчували себе єдиним цілим.

— Знаєш, я щасливий, що ти поряд, — прошепотів Дем, торкаючись губами моєї скроні. — Кохаю тебе, Кей. Дуже.

— Я теж кохаю тебе, Деме, — відповіла я, притискаючись до нього.

Ми лежали під зірками, розмовляючи про все на світі. Згадували, як познайомилися, сміялися зі старих жартів, говорили про роботу. Дем розповідав мені про нові книги, а я ділилася історіями про незвичайні властивості трав.

— Ти з таким захопленням говориш про зілля, — посміхнувся він, торкаючись своїм чолом мого. — Іноді мені здається, що ти любиш їх більше за мене.

Я розсміялася і жартівливо тицьнула його в плече.

— Ну, зілля бодай не сперечаються зі мною, коли я щось вирішую.

— Значить, мені варто бути слухнянішим?

— О ні, тоді буде нудно.

Дем знову поцілував мене, і я відчула, як усередині розливається тепло. Цей момент був ідеальним. Тільки ми двоє, зірки та м'яке сяйво двох місяців.

Дем якийсь час мовчав, задумливо дивлячись на небо, а потім несподівано спитав:

— Кетто, ти взагалі думала про дітей?

Я напружилася. Знову ця тема. А був такий гарний вечір…

— У сенсі?

— Чи ти хочеш їх? Чи збираєшся колись… — Дем повернувся до мене, вивчаючи моє обличчя.

Я тяжко зітхнула, відчуваючи, як усередині починає підніматися роздратування.

— Навіщо ти питаєш?

— Хочу зрозуміти, що ти думаєш, що в тебе в планах, — Дем здавався спокійним, але я бачила, що для нього це важливо. Ось тільки я втомилася йому повторювати одне й те саме.

— Деме, я тільки-но закінчила академію, тільки почала працювати і нормально заробляти. Ти сам знаєш, який у нас був час — темні маги нещодавно відступили. Я ще не встигла спокійно видихнути, а ти вже поспішаєш із цим питанням.

— Я не поспішаю, — Дем насупився. — Я просто хотів поговорити. Про майбутнє. Навіть якщо це майбутнє прийде ще нескоро.

— А мені нема що сказати, — відрізала я.

Дем підвівся, його погляд потемнів.

— Чому ти так злишся, Кетто?

— Чому ти раптом про це знову заговорив? — стомлено спитала я, дивлячись у темне небо.

— Тому що для мене це важливо, — тихо відповів Дем. — Ми вже обговорювали це питання.

Я заплющила очі, намагаючись не дратуватися. Так, обговорювали. Неодноразово. І щоразу заходили в глухий кут.

— Ти знаєш, що я боюсь, — сказала я. — Тут ще нестабільно. Так, зараз спокійно, але хто знає, що буде далі? Я не хочу, щоб наші діти росли в страху.

— Але ми не можемо відкласти життя на потім, — заперечив Дем.

— Якби ми могли піти на Землю, я погодилася б, — зізналася я. — Там немає магії, немає темних магів, там безпечніше.

— Ти знову про це? — Дем насупився, одягаючи футболку.

— А чому ні? — я накинула поверх сукні сорочку, яку Дем стягнув з мене зовсім недавно. — Там ми могли б спокійно жити.

— Це не вихід, — роздратовано кинув він. — Ти справді хочеш усе життя переховуватись у чужому світі, без магії, без усього, що нам знайоме?

— Я хочу безпеки! — я свердлила його невдоволеним поглядом. — А ти, мабуть, просто не хочеш нічого міняти!

— Я не хочу тікати, — твердо сказав він. — І не хочу ростити дітей у світі, де немає магії. Це неправильно, Кетто.

— Але вони будуть у безпеці!

— Хіба ти будеш щасливою без магії? — Дем пильно подивився на мене. — Без зілля, без усього, чим ти жила?

Я стиснула губи, не знаючи, що сказати.

Між нами повисла напружена тиша. Ще недавно цей вечір здавався таким затишним, а зараз ми знову лаялися. Ми сиділи поруч, але здавались нескінченно далекими одне від одного.

Дем тяжко зітхнув і провів рукою по волоссю, дивлячись кудись у далечінь, туди, де над дахами будинків мерехтіли зірки.

— Давай не будемо сваритися, — нарешті сказав він, тихіше, вже без роздратування, але з явною втомою.

— Це не просто сварка, — я похитала головою. — Ми знову вперлися в одне й те саме. Ти не хочеш йти, а я боюся жити у вічному страху.

— Ти боїшся, але це не означає, що треба ламати все життя, — різко відповів Дем. — Ти сама казала, що в тебе все налагоджується. Робота, клієнти, стабільність. І що, ти готова кинути все це, аби втекти?

— Це не втеча, це захист! — спалахнула я. — Ти не розумієш…

— Ні, це ти не розумієш, Кетто! — перебив він, переходячи на крик. — Ти просто хочеш сховатись, і тобі все одно, що буде зі мною!

Я різко встала, ледь не перекинувши пляшку із залишками лікеру.

— Звичайно! Все, що тобі важливо, це твій комфорт! — зло кинула я. — Як завжди. А про мене ти не думаєш!

Дем теж підхопився, дивлячись на мене з образою та люттю.

— Якби я думав тільки про себе, я взагалі не порушував би цю тему! Я намагаюся зберегти те, що у нас є, а ти просто готова все перекреслити через свої дитячі примхи!

Я відчула, як у мене тремтять руки. Більше я не могла тут залишатися.

— Знаєш що? Якщо тобі так важко це прийняти — не мучся.

Я розвернулася і швидко пішла до виходу.

— Ти серйозно?! — долинув його голос услід.

Я не відповіла. Просто спустилася в дім, схопила свою сумку в передпокої, рвонула двері і вийшла, голосно грюкнувши ними за собою.

Прохолодний вітер вдарив в обличчя, але мені було байдуже. Я просто йшла вперед, геть від нього, геть від цієї квартири, геть від цього вечора, який мав бути особливим, але в результаті все зруйнував.

Всередині мене все горіло від образи, ніби я проковтнула вогняну кулю і вона біснувалася в моїх нутрощах, обпалюючи їх своїм жаром. Сльози застилали очі, я майже не бачила, куди йду. Я бігла, бігла геть, додому, не оглядаючись, але сподіваючись, що Дем побіжить за мною, наздожене, схопить за руку, зупинить, поцілує і запевнить, що все буде так, як я хочу. Я розуміла, що даремно сподіваюся, але хіба можна заборонити надію? Я дуже добре знала Дема — він ніколи не побіжить за мною слідом, він завжди давав мені час охолонути після сварки і тільки потім приходив, задобрюючи мене лимонною випічкою. Але мені не потрібен був цей час! Я хотіла, щоб він біг за мною, коли я ображалася і чув мої бажання. Але він вважав за краще слухати лише свій здоровий глузд. А що коли я не хочу вчиняти розумно? Я маю право робити помилки! Він мені не заборонить.