Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

ГЛАВА 22.1. Про зраду і легенди

 

{Легенда завжди бере верх над історією.

Сара Бернар}

 

Лін все ж покликала Полонянку Мрій. Не через докори совісті, ні! Вона хотіла переконатися, що навколо супротивників немає заслону на кшталт того, який заважав звільнити прикутих хлопців.

Сніжа роздратовано обернулася на звук, ймовірно, подумавши, що «крижиною» її назвала нестримана на язик Зеліна. І разом із сестрами провалилась у хиткі піски.

Карі зорієнтувався в ситуації і одним потужним рухом виштовхнув Марка за межі горезвісного прямокутника. А мить по тому біловолоса, залишивши сестер, розлючено мчала до Лін. Ось тільки всі її атаки розбивалися об невидимий ковпак, єдиним призначенням якого був захист від Сніжи. Дівчина пошкодувала, що відразу не збагнула таку просту річ.

– Вони вийшли. Я виграла, – Лін ледве говорила, горло немов протерли наждачним папером. Але, як не дивно, загалом на самопочуття гріх було скаржитися.

– Тобі допомогли. Це не за правилами. – Полонянка Мрій швидко отямилась після нечуваної поразки.

– Вважай, що помічницю придумала я, коли ти залишила мене вмирати.

Сніжа зло посміхнулася:

– Пропоную другий етап. Переможець отримає все, переможений – смерть. Ну?

– Ти почала нечесну гру, пані, – пролунав тихий незнайомий голос за її спиною. – Навіть я не можу покінчити з тобою. Вони підуть вільно.

На прекрасному холодному обличчі з’явилося презирство.

– Скатертиною дорога. Але людина залишиться мені. Він – не паломник! Такі, як він, – моя законна жертва. Є договори, скріплені кров’ю! И договір з тобою! Ти ж не думаєш, що можеш змагатися зі мною, Безіменний?

– Не думаю, – погодився Він. – Я це знаю.

В Його м’якому голосі звучала тверда впевненість, і навіть Лін, що ставилася до всього скептично, йому повірила. Він не лякав, ні, він повідомляв інформацію, даючи змогу слухачам самим робити висновки. Навіщо погрожувати, маючи в арсеналі реальну силу? В тому, що за час свого божеського існування Він освоїв управління магією цього світу, ніхто не сумнівався.

Сніжа не наважилась на сутичку. Презирливо хмикнула, зберігаючи гонор, і попередила:

– У них є час до заходу сонця. Встигнуть – я відступлюся, ні – ти не станеш на моєму шляху, бог. Це чесна домовленість.

Лін скривилась. До домовленостей вона вже давно не відчувала довіри, хоч сама намагалася тримати слово. А зараз… Ха! Він спостерігатиме, Сніжа – обманюватиме, ось і весь договір.

Бог ствердно кивнув, не залишивши шансів:

– Темрява – володіння Полонянки. Вночі вам ніхто не допоможе. Сподіваюся, в світі мрій більше не проллється справжня кров. Дам пораду: тільки той, хто першим пройшов крізь Стіну Одкровень, має тут Силу. Тільки він вважається паломником! І ще – Стіна не розкидає Шукаючих далеко одне від одного. Майте це на увазі. Пам’ятайте: до заходу сонця ви в безпеці, про це подбаю я.

Він розчинився в повітрі, залишивши після себе легкий запах озону, на мить пізніше зникла і Сніжа.

– Вибачте, – тихо сказала Лін, не звертаючись ні до кого конкретно.

Відповіддю стали дві пари витріщених очей.

– А… Це… За що? – першим отямився Марк. – Тебе наче ж по голові не били?

Вона невизначено кивнула, гостро відчуваючи провину. Вперше хтось всерйоз на неї розраховував і помилився… Річ навіть не в тім, що Сніжа розправилася з нею, граючись. Ні, ганьби тут не було. Але Лін розуміла: вона могла перемогти! Якби зуміла…

На уяву дівчина не скаржилась, а в її світі існувало багато різних штук, перед якими спасувала б Полонянка Мрій. Ну чому замість того, щоб розпорошити противницю на атоми за допомогою якої-небудь ядерної боєголовки, Лін вигадувала гуманні способи знерухомлення богині і її сестер? На карту ж була поставлена ​​не просто перемога – вирішувалася доля друзів! Точніше, одного друга… не в тому суть!

Звідки взялося це дурне надмірне людинолюбство? Та ще й так невчасно? Лін здавалося, вона навіки запам’ятала головне правило цього світу: бий першим, щосили, другого шансу не буде!

Немов знущаючись над собою, вона згадувала минулі випадки, коли невідомо чому шкодувала тих, хто заслужив якщо не смерті, то добрячої прочуханки.

Як же їй хотілось заподіяти біль імператору! Змусити його страждати, пограти на нервах, потім тихо підійти і заявити, мовляв, ви, Ваша Величносте, мене ні в гріш не ставили, то по заслузі ж вам. Але ні, позлила імператора на гарячу голову, а потім раптом побачила замість гордовитого самодура втомленого чоловіка, який заплутався у власних проблемах і намагаються не танцювати під чужу дудку.

Уявляла Лін повільну і болісну смерть Геданіота, а коли випав шанс – не змогла… І тепер довіку дякуватиме йому за Сад Серця!

Та що там царствені особи! Взяти, наприклад, Зеліну, що з незалежним виглядом крокувала поруч. Ось про кого Лін з упевненістю б сказала: «Терпіти її не можу, зарозумілу погань!» – проте в глибині душі розуміла: їхнє протистоянню скінчилося. Не може вона довго злитися! Не може! Навіть коли причина гніву дуже важлива, черв’ячок сумніву запевняє: «Все ж наче добре завершилось…», і заперечити йому нічого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍