Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

Молодому Нгану підкотив ком до горла.

Він не знав чи почуте від духів було правдою і він ще не бачив пана Мюллера, котрий би підтвердив ті слова... але ж духи ще жодного разу не помилились, коли вчили його і радили як перебороти власні недоліка, ту ж саму ломку. Особливо він дослухався коли щось казав мовчазний Атрос.

До того ж він не знав як він мав повідомити про таку річ. Вперше в його житті хтось помер, хтось значущий, непоганий і важливий.

Хлопець згадав як Ітан вчив Рену користуватись краном, як він махав своєю єдиною рукою, кричав їй, а вона з легкою посмішкою пробувала... ледь не зашибла власного чоловіка одного разу, а той тільки відскочив і став кричати їй ще дужче, намагаючись перекрити голосом шум шредеру і самого магнітного крану. А він тоді якраз відкручував колеса від кузову, неподалік них і те все бачив, які вони були щасливі разом, пан попри награну лють а пані посміхалась бо просто була рада допомогти або ж «допомогти».

Франц опустив голову, щоб жінки не бачили його посмішки і ледь стримуваних сліз, втягнув соплі, тихо сказав:

- Рени немає.

- І справді, вона кудись пішла? - запитала Марія, заглядаючи до себе у підвал.

Він похитав головою і повторив:

- Її більше немає.

Ні Кайла ні Марія не розуміли про що він торочить, що відбувається. Ітана не було ще, то ясно, але і куди зникла Рена - то теж загадка. Втім вони не встигли навіть спитати його, вампірка помітила якусь кров, що перетнула паркан звалища, перелізши його.

- Хтось чужий, - миттю насторожився Франц втираючи сльози. - Пан Мюллер не бряцає металом і від нього не пахне зброярним маслом, лише машинним.

- І він би перестрибнув паркан а не перелазив його як людина, - додала вампірка.

Переполошена трійця вискочила на вулицю, всі в повній бойовій готовності:

Марія з кігтями. Кайла з магію на долонях. Франц готовий зв’язати прибульця своїм павутинням у будь-який момент.

Чоловік перед ними одразу підняв вгору руки, в них була гвинтівка, він її швидко кинув у сторону на знак своїх мирних намірів. Був вдягнений у капюшона, мав жахливий шрам на обличчі і пронизливі голубі очі.

- Я хочу поговорити, - мовив він.

- Про що? - спитала Кайла.

- Не важливо, я його пам`ятаю, він був з тим дідом, коли Рену вкрали а потім вбили, - павук лютився від одного його вигляду.

- Той самий «дід» вбив би ще й тебе і Ітана, якби не я.

- То може я помщусь за неї і вип`ю його? - запропонувала Марія.

- Любчику, підбирай слова, які хотів сказати і швиденько, бо я волію дозволити цій дівчинці зробити з тобою усе що вона схоче.

Обличчя-зі-шрамом лишався спокійним, мав витримку але й бачив проблему, той, хто йому потрібен і кому він потрібен сам не був зараз присутнім на звалищі.

- Мої слова до Ітана, я мушу поговорити з ним.

- Як жаль, абонент наразі поза зоною доступу, тож доведеться говорити з нами, - погрожуючи збільшила у руках магію Кайла.

Але все вирішив арахнантроп, він бризнув павутиною з рота і скував у ній цю людину, почавши від ніг і продовживши до самої голови, створив такий кокон із котрого неможливо було вирватись і в котрому лишився тільки один отвір - для ніздрів, щоб жертва не задихнулась.

- Правильний вибір, хлопче, - встиг сказати шрамований, допоки ще міг говорити.

Обидві жінки дивились на Франца з подивом.

- Досить цього фарсу! - павук немов був іншою людиною. - Хоче поговорити з паном, нехай чекає його так. - слова тверді, впевнені і в значній мірі злі.

Та щойно він договорив то побіг до плавильного цеху і замкнувся там. Вже ледь стримував новий приступ ломки.

***

Усі троє сиділи напружені, їм здавалось що час ніби застиг.

Ітан повернувся вранці, напевно о дев’ятій годині, коли вже в сторожці були зашторені вікна і панував морок. То не заважало бачити нікому окрім Кайли.

Три обличчя піднялись на його, він закрив за собою двері і сонячні промені зовсім зникли з приміщення. Марія сиділа так, аби вони її не дістали та коли побачила сонячне світло, та ще й віддзеркалене від білосніжного снігу то ледь стрималась аби не закричати, бо у неї сонце викликало панічний, але раціональний жах, у її ситуації звісно.

Ітан чекав на щось, його обличчя було дуже лютим, холодним полум’ям палали очі і ніхто з присутніх не міг би закластись що сніг на вулиці холодніший від тих очей.

- Тут був напад, за твоєї відсутності, - мовила вампірка.

- Франц?

- Ні, вона про ВЕСПЕР, не про мої ломки, - відповів хлопець.

Арктантроп заплющив очі, зморщився, майже випустив ікла та стримався у останній момент, повернув зуби до людського стану.

- Рену вбили.

Зграя опустила очі, ніхто не хотів у те вірити, сподівались до останнього. Навіть Марія, котра сприймала лисицю як конкурентку, але відносилась до неї дружньо, не як до ворога.