Річард К. Морган - Зламані янголи

відчуваючи легке похмілля від віскі та потужних антирадіаційних і знеболювальних коктейлів, які Роспіноеджі роздобув на чорному ринку, підвівся й пішов на зустріч із ними. Юні, прилизані та, напевно, дуже вправні у своєму ремеслі, вони обидва почали мене бісити з першого погляду. Ми трохи посперечалися на честь знайомства під нестрогим наглядом Роспіноеджі, але я явно втрачав здатність вселяти страх. Їхня поведінка так і не вийшла з режиму «що це за каліч у костюмі». Врешті-решт я здався й повів їх до лінкора, де з похмуро-ревнивим виглядом біля вхідного люка вже чекала, склавши руки, Вонґсават. Коли технарі її побачили, з них миттю злетів гонор.

— Все норм, — сказала вона мені, коли я спробував пройти за ними всередину. — Може, підеш поговориш із Танею? Гадаю, їй треба дещо сказати.

— Це я маю зробити?

Пілотеса нетерпляче знизала плечима.

— Комусь, і на роль цього когось, схоже, обрано тебе. Зі мною вона не розмовляє.

— Вона ще у своїй кімнаті?

— Вона вийшла, — Вонґсават змахнула рукою кудись у бік скупчення будівель, що являло собою центр Розкопки-27. — Давай. Я нагляну за цими хлопцями.

Я знайшов її півгодини по тому; вона стояла посеред вулиці на одному з верхніх рівнів міста й дивилася на фасад перед собою. Там була вмурована невеличка марсіянська архітектурна деталь з ідеально збереженими блакитними гранями, з обох боків з’єднана шаром цементу з відгороджувальною стіною та аркою. На всіяній гліфа-ми поверхні хтось написав густою ілюмінієвою фарбою: «ФІЛЬТРАЦІЙНА УТИЛІЗАЦІЯ». Невимощений майданчик за аркою був захаращений розчленованими машинами, що були розставлені на сухому ґрунті нерівними рядами й тому скидалися на якийсь несподіваний врожай. У тих рядах безцільно порпалася парочка постатей у комбінезонах.

Коли я підійшов ближче, вона озирнулася. Обличчя в неї було виснажене, її гриз якийсь гнів, якого вона не могла відпустити.

— Ходиш за мною?

— Не спеціально, — збрехав я. — Добре спиться?

Вона заперечно хитнула головою.

— Я досі чую Суджіяді.

— Ясно.

Коли тиша затягнулася, я кивнув на арку.

— Зайдеш туди?

— Ти що, блін… Ні. Я просто зупинилася, щоб… — і вона безпорадно показала на заляпаний фарбою марсіянський сплав.

Я придивився до гліфів.

— Інструкція до надсвітлового двигуна, так?

Вона мало не всміхнулася.

— Ні, — витягнувши руку, вона провела пальцями по одному з гліфів. — Це нудний навчальний текст. Своєрідний гібрид поезії з правилами безпеки для молодняка. Частково він складається з рівнянь — мабуть, рівнянь злету та гальмування. А ще це — своєрідне графіті. Тут написано… — вона зупинилася і знову хитнула головою. — Що тут написано, сказати не можна. Але він, гм, він обіцяє… Ну, просвітлення, відчуття вічності, що приходить із мріями, про змахи крилами до тих, хто ще не може літати по-справжньому. А ще він вчить добряче посрати перед злетом у заселеній місцевості.

— Ти приколюєшся. Тут такого немає.

— Є, і все це прив’язане до однієї послідовності рівнянь, — вона відвернулася. — Вони добре вміли все об’єднувати. Наскільки нам відомо, психіка марсіян була не надто схильна до ділення на частини.

Ця демонстрація знань, вочевидь, її виснажила. Вона схилила голову і сказала:

— Я йшла до копача. До тієї кав’ярні, яку минулого разу показав нам Роспіноеджі. Сумніваюся, що у моєму шлунку щось затримається, але…

— Звісно. Я піду з тобою.

Вона поглянула на мобікостюм, який тепер добряче виділявся під одягом, що його мені позичив підприємець із Розкопки-27.

— Можливо, мені слід таким розжитися.

— На той час, який нам залишився, це майже безглуздо.

Ми почимчикували вгору схилом.

— Ти впевнений, що це вигорить? — запитала вона.

— Що саме? Продаж Роспіноеджі найбільшої археологічної знахідки за останні п’ятсот років за ціною ящика віртуальності та пускового слота з чорного ринку? А ти як думаєш?

— Я думаю, що він — сраний торговець, і довіряти йому можна не більше, ніж Гендові.

— Таню, — лагідно сказав я, — не Генд продав нас Клину. Роспіноеджі має дістатися покупка тисячоліття, і він це знає. Тут він визначився остаточно, повір мені.

— Гаразд. Це ж ти тут посланець.

Кав’ярня загалом була саме такою, якою я її запам’ятав: жалюгідним скупченням запліснявілих стільців і столиків у затінку масивних стійок і опор каркасу копача. Вгорі слабко світилося голоменю, а з підвішених на споруді динаміків у повітря вилітали приглушені пісні Лапіне. В кав’ярні повсюди стояли марсіянські артефакти — як мені здавалося, розставлені навмання. Ми були тут єдиними клієнтами.

Невідомо звідки з’явився невиліковно знуджений офіціант і з ображеним виглядом зупинився біля нашого столика. Я позирнув на меню, а тоді — знову на Вардані. Вона хитнула головою.

— Просто води, — сказала вона. — І цигарок, якщо є.

— «Сьомий майданчик» чи «Воля до перемоги»?

Вона скривилася.

— «Сьомий майданчик».

Офіціант поглянув на мене, явно сподіваючись, що я не зіпсую йому день і замовлю якусь їжу.

— Кава є?

Він кивнув.

— Принесіть кави. Чорної, з віскі.

Він поплентався геть. Я, коли він відвернувся, подивився на Вардані й звів брову.

— Не збиткуйся з нього. Працювати тут явно невесело.

— Могло би бути й гірше. Його б могли призвати до армії. До того ж, — я змахнув рукою, показуючи на артефакти довкола, — поглянь на цей декор. Чого ще можна бажати?

Слабка усмішка.

— Такеші, — вона згорбилася, нахилившись над столом. — Коли ти встановиш віртуальне обладнання… Я, гм, я не поїду з тобою.

Я кивнув. Я цього й очікував.

— Вибач.

— За що ти переді мною вибачаєшся?

— Ти, гм… Ти дуже багато зробив для мене за останні пару місяців. Витягнув мене з табору…

— Ми витягнули тебе з табору, бо потребували тебе. Не забувай.

— Коли я так сказала, я сердилася. Не на тебе, а…

— Та ні, на мене. На мене, на Шнайдера, та блін, на всіх на світі людей у формі, — я знизав плечима. — Я не тримаю на тебе зла. І ти мала рацію: ми тебе витягнули, бо потребували тебе. Ти нічого мені не винна.

Вона оглянула свої руки, які поклала на коліна.

— Такеші, ти допоміг мені відновитися. Тоді я не хотіла визнавати це перед собою, але та посланська приблуда з відновленням працює. Мені стає краще. Потроху, але той етап уже пройдено.

— Добре, — я завагався, а тоді примусив себе сказати: — Та все одно я зробив це, бо потребував тебе. Це було невід’ємною частиною порятунку: безглуздо було витягати тебе з табору, залишивши там половину твоєї душі.

Її вуста смикнулися.

— Душі?

— Вибач, це я фігурально. Забагато тусувався з Гендом. Розумієш, мене не обурює, що ти звалюєш. Мені би просто хотілося знати, чому.

Тут знову припхався офіціант, і