Річард К. Морган - Зламані янголи

ми затихли. Він розставив напої та поклав цигарки. Таня Вардані розірвала пачку і простягнула мені через стіл одну цигарку. Я похитав головою.

— Я кидаю курити — це ж убиває.

Вона майже беззвучно засміялася і взяла цигарку з пачки. Коли вона торкнулася наліпки запалювання, закурився дим. Офіціант пішов. Я трохи надпив свою каву з віскі та приємно здивувався. Вардані випустила дим угору, в каркас копача.

— Чому я залишаюся?

— Чому ти залишаєшся?

Вона подивилася на стільницю.

— Я не можу поїхати зараз, Такеші. Рано чи пізно те, що ми там знайшли, стане загальновідомим. Браму знову відчинять. Або ж туди полетять на МП-крейсері. Або і те, і те.

— Так, рано чи пізно. Але зараз цьому заважає війна.

— Я можу зачекати.

— Чому б не зачекати на Латімері? Там набагато безпечніше.

— Я не можу. Ти сам сказав: переліт на «Чандрі» має тривати щонайменше одинадцять років. Це за максимального прискорення і без коригування курсу, яке може знадобитися Амелі. Хто його знає, що тут станеться за наступні одинадцять років?

— Наприклад, може закінчитися війна.

— Такеші, війна може закінчитися хоч наступного року. Тоді Роспіноеджі скористається об’єктом своїх інвестицій, а я хочу бути присутня при цьому.

— Десять хвилин тому ти могла довіряти йому не більше, ніж Гендові. А тепер хочеш на нього працювати?

— Ми, гм… — вона знову поглянула на свої руки. — Ми обговорили це сьогодні вранці. Він готовий сховати мене, поки все не вляжеться. Роздобути мені новий чохол, — вона дещо боязко всміхнулася. — 3 початком війни магістри Гільдії стали рідкістю. Гадаю, він тоді інвестував і в мене.

— Мабуть, так, — із моїх вуст виходили слова, а я ніяк не міг збагнути, чому так стараюся відмовити її від цього. — Ти ж знаєш, що з цього не буде великої користі, якщо Клин піде по твою душу?

— А це ймовірно?

— Це можли… — я зітхнув. — Та ні, аж ніяк. На якійсь таємній станції, мабуть, зберігається резервна копія Каррери, але те, що він мертвий, зрозуміють не одразу. А дозвіл на зачохлення резервної копії вибиватимуть ще довше.

І навіть якщо він таки дістанеться Данґреку, там уже не буде нікого, хто розповів би йому, що там сталося.

Вона здригнулася й відвела погляд.

— Так було треба, Таню. Ми мусили замести сліди. Вже хто-хто, а ти маєш це знати.

— Що? — вона знову позирнула в мій бік.

— Я сказав: вже хто-хто, а ти маєш це знати, — я подивився їй у вічі. — Саме це ти зробила минулого разу. Хіба ні?

Вона знову різко відвела погляд. Дим, що курився від її цигарки, підхопив вітерець. Я порушив нашу мовчанку.

— Тепер це вже не має особливого значення. У тебе немає потрібних навичок, щоби потопити нас дорогою звідси на Латімер, а коли ми опинимося там, ти мене більше не побачиш. Не побачила б мене більше. А тепер ти з нами не їдеш, але я вже сказав, що мені цікаво знати.

Вона ворухнула рукою так, ніби та існувала окремо від неї, затягнулася цигаркою й механічно видихнула. Її очі вдивлялися у щось, чого з мого місця не було видно.

— Як давно ти це знаєш?

— Знаю? — я замислився. — Чесно кажучи, я думаю, що знав це з того дня, коли ми витягнули тебе з табору. Я не міг сказати, в чому річ, але знав, що проблема є. До нашого приїзду хтось спробував тебе викрасти. Комендант табору обмовився про це між нападами слиновиділення.

— Дуже жвава діяльність за його мірками, — вона знову затягнулася димом і потроху випустила його з-поміж зубів.

— Ну, так. А ще, звісно, були твої друзі на рекреаційному рівні «Мандрейк». Оце я справді мав помітити ще на старті. Ну, це ж найдавніший прийом повій. Провести жертву за прутня темним провулком і передати її своєму сутенерові.

Вона здригнулася. Я нещиро всміхнувся.

— Вибач, це я фігурально. Просто якось дурнувато почуваюся. Скажи мені: та вистава з погрозами була обманкою чи вони це серйозно?

— Не знаю, — вона хитнула головою. — Вони були з революційної гвардії. Ланцюгові пси Кемпа. Вони порішили Дена, коли він почав за ними нишпорити. Убили його по-справжньому, пам’ять спалили, а тіло розпродали на запчастини. Це вони мені розповіли, поки ми на тебе чекали. Може, хотіли мене налякати — я не знаю. Вони б, мабуть, радше застрелили мене, ніж відпустили знову.

— Так, вони й мене капець як переконали. Але викликала їх усе одно ти, чи не так?

— Так, — сказала вона самій собі, наче вперше дізнавшись правду. — Я.

— Не розкажеш, чому?

Вона ледь помітно ворухнулася — може, хитнула головою, а може, просто здригнулася.

— Гаразд. Не хочеш розповісти мені, як?

Вона знову опанувала себе й подивилася на мене.

— Закодований сигнал. Я про все подбала, поки ви з Яном прицінювалися до «Мандрейк». Сказала їм чекати на мій сигнал, а тоді зв’язалася з ними у своїй кімнаті у хмарочосі, коли впевнилася, що ми однозначно поїдемо до Данґреку, — на її обличчі з’явилась усмішка, але голос у неї був як в автомата. — Я замовила з каталогу спідню білизну і зашифрувала в номерах локаційний код — елементарщина.

Я кивнув.

— Ти завжди була кемпісткою?

Вона нетерпляче засовалася.

— Я нетутешня, Ковачу. У мене тут немає жодної політичної... я не маю тут жодного права на політичну позицію, — вона гнівно зиркнула на мене. — Але ж ради Бога, Ковачу. Це ж, бляха, їхня планета, хіба ні?

— Мені здається, що це, в принципі, і є політична позиція.

— Так, певно, не мати жодних переконань дуже непогано, — вона покурила ще трохи, і я помітив, що в неї злегка тремтить рука. — Я заздрю твоїй граній самовдоволеній святенницькій відстороненості.

— Ну, Таню, це не рідкість, — я спробував говорити без винуватих ноток у голосі. — Спробуй попрацювати місцевим військовим радником Джошуа Кемпа в Індиго-Сіті, коли він розвалюватиметься від бунтів. Пам’ятаєш ті милі маленькі інгібіторні системи, які нацькував на нас Каррера? Як я вперше побачив їх у дії на Санкції-IV? Кемпові гвардійці нацьковували їх на торгівців артефактами, що протестували в Індиго-Сіті, за рік до початку війни. На максимумі, з безперервним розрядом. Ніякого милосердя експлуататорським класам. Кілька вуличних чисток — і ти вже відсторонений.

— Отже, ти перейшов на інший бік, — таку ж насмішку я чув у її голосі того вечора в барі, того вечора, коли вона відігнала Шнайдера.

— Ну, не одразу. Якийсь час я думав, чи не вбити мені Кемпа, але виглядало на те, що воно того не варте. Може, на його місце стане хтось