Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

Бабахнув грім, й полило, як із відра.

– Це нічого! Не баріться, сучі діти! Швидше, не копайтеся, закрити, закрутити! – командує Марліпонт, а зуби в нього так і сяють через ґрати забрала.

Хмари наче прорвало. Аби тільки мотузка вціліла! Креншлін зображує непритомність, вивалюється з рук охоронців, вони напружуються, ось вже спиною він відчуває перші вістря, верескнув – і впав на весь зріст.

Морок і тиша. Лише дощ шумить. Обмацав Креншлін боки – цілі. Ноги – пряміше не знайдеш. Якби не відро, подумав, кінець би мені. Ну і дурень цей Марліпонт. Не поцікавився, що там за шнур, звідки. Слава тобі, Господи, що ти розуму йому не дав! А що ж тепер? Де я? Ось рів. Стіна. Башта. Цевінна? Не до неї зараз. Марліпонт, мабуть, отямився від злості і помчав до темпорні, треба його випередити.

З усіх ніг пустився бігти Креншлін, але незабаром помітив, що ніби як повільніше біжить. Що таке? Кроки якісь маленькі. Боже всемогутній – ноги вкоротилися! Помацав вуса на обличчі – нема вусів! А Марліпонт, мабуть, вже в темпорні, і не те щоб тиждень чи рік, а цілий десяток років в нього поцупив – вже й молоко на губах! Тепер знайде мене і втопить, як цуценя.

То як же? Що робити? В селище, втертися в купу босої дітлашні, в підлий стан, німого, дурника зобразити? А якщо дізнається, виловить чоловік–ревнивець? Він старший, йому зараз тільки тридцятка підходить!.. Однак Креншлін все біг у бік темпорні, поки не побачив заграву. Селище горіло. Ще раз прикинув він на пальцях, скільки зараз років Цевінні. Цевіннці , вірніше... Дванадцять? Ще в батька, маркграфа Гамстербандського, лялькам кринолинчики шиє...

Ну й заграва! Аби темпорня не... Ось він вже й біля тину. Горить халупа Трещипала. Селяни в сувоях тягнуть майно на городи. Ох, не майно це, а вбиті в обладунках, голота з них чоботи стягує. Грабують, як завжди, після побоїща. Купою лежать. А хто це? Ба! Кольори Марліпонта! А ось з вогню випадає й сам Марліпонт, беззбройний, піший, без шолома, мчить, аж залізом гримить, а за ним на коні зять, та й другий тут же з мечем у руці! Ну так… видно, їм маєток сподобався і замість опіки вони вчинили наїзд… та тільки дурні так собі фортуну виправляють, а не лицарі Хроноса…

Стягнув Креншлін з тину підштанки та селянські спідниці, підбіг до колодязя, обкотив їх з відра, накинув на голову мокре ганчір’я – і до темпорні, що вже палала. Обпалило йому брови, від жару дух захопило, а тут двері зсередини підперті – ох, не добре! Шмигнув він в город – хлопчак завжди обернеться швидше за дорослого, – висмикнув з першого лежачого пістоль з–за поясу, порох на полиці є? Є! Перескочив до віконця. З того боку колоди тільки почали димитися, а на дах перші блакитні язички вискакували, піднявся навшпиньки, зазирнув всередину – там Сува лежить з перерізаним горлом, а ноги на дверях, тому й не відчинялися.

Іншого рішення не було. Прицілився Креншлін у палаючу рукоятку важеля. «Тільки б не надто сильно вдарило, бо хитнеться назад так, що зникну й не буде мене на світі. А, чорт з ним». Тільки подумав і вистрілив. Звуку вже й не чув.

Лежав горілиць, дивився в неосяжне, затягнуте хмарами небо. Вітер шумів, тихо було й порожньо. Він і поворухнутися боявся.

«Якщо немовля, то як до важеля дістануся?» – Це була його перша думка. Помацав обличчя – знову без вусів, але зуби є. І це добре. А чи не молочні? Ніяк не міг порахувати язиком корінні.

– Саперліпопет! – Спробував промовити голосно. Вийшло – значить не грудний!

Схопився Креншлін на ноги і до темпорні. Про неї думав насамперед, а не про себе, не знаючи, скільки йому тепер, вісім чи чотирнадцять років! Довелося лізти до важеля по столу – була все ж таки в кулі сила! – вчепився двома руками в рукоятку, слабко, навалився всім тілом до переду і загорлав від несподіванки, бо гримнувся тімячком об навіс, не зіскочив вчасно, поки ріс.

Спочатку обмацав шишку на голові, потім губу: немає кращої міри часу, ніж рослинність! Все гаразд, вуса пробиваються!

Серед ночі Креншлін затримав час. Якщо років на двадцять п'ять тому відсунути, коли Марліпонт і зяті ще під стіл пішки ходили, ось було б чудненько... Але тоді й сам не те що в дитинство впаду, а й взагалі пропаду, ніби мене й не було. Ох, шкода, голими руками повитягав би їх з колисок! Вперед теж далеко не можна: і Цевінна постаріє, та й невідомо, чи не стоїть хтось там, у майбутньому, біля важелю, занісши меч для удару, й таке траплялося.

Так і не знав він, що ж тут вдіяти, а тут хтось став підбиратися до дверей. А вони колодою підперті, тоді той за дверима басом кричить своїм, щоб швидко таран несли. Відвів Креншлін час швиденько на тиждень – і знову нікого немає.

– Ось хоч я й господар часу, а рушити звідси не можу а ні на крок, гарна ж влада! Ось вже влип так влип! Так що ж, сидіти в темпорні, як у в'язниці, до кінця днів або кидатися туди–сюди з futurum у plusquam–perfektum? Impossibile est[33] ! Та й з голоду здохнеш! А тут знову хтось мацає засув зовні і чується голос: «Пусти мене, любий, це я, Цевінна!» Прив'язав обережний Креншлін мотузку до ручки важеля й потихеньку зиркнув в щілину. Якщо не вона, потягну, перш ніж звідти вистрілять через дошку, а якщо попадуть, то, валячись замертво, все одно натягну мотузку, штовхану буття назад і воскресну. Всяке буває. Іноді, коли лихо притискає, стоїш, взявши важіль на себе, а час прямо пирхає, біжучи назад, а під ногами, по кутах, біля стін з'являються скорчені мертв’яки, оживають у зворотній агонії, дряпають пальцями закривавлені колоди і зникають, як дим. Коли одного разу Креншлін так стояв, вивалилися з часу якісь двоє, що зчепилися на смерть, штовхнули його в бік, так що він мало важіль не випустив.

Ні, це точно Цевінна. Впустив він її, а вона кинулася йому на груди: «Врятуй! Зроби щось, щоб його не було, щоб не народився, дивись, як він мене б'є! – І показує синці на плечах, шрами. Спочатку Креншлін