Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

нитки, висмикують спогади, що застрягають на вістрях зубів професорки Белбалм, розплутуючись шматочок за шматочком. Белбалм — Дейзі — хотіла проковтнути їх усі: хороші й погані, сумні та приємні — усі вони були для неї однаково смачні.

Не було куди бігти. Алекс спробувала пригадати запах материних парфумів, колір канапи в їхній кімнаті, щось, що допомогло б утриматися, коли Дейзі проковтне її.

Їй потрібна була Геллі. Їй потрібен був Дарлінґтон. Їй потрібна була... як там її звали? Вона не могла пригадати — та дівчина з рудим волоссям і навушниками на шиї. Пеммі?

Алекс скрутилася на ліжку. Її оточували метелики-монархи, які перетворилися на нетлю. Позаду неї, притискаючись, лежав хлопець. Він сказав: «Я служитиму тобі до кінця днів».

Зуби Белбалм уп’ялися глибше. Алекс не могла пригадати свого тіла, своїх рук. Незабаром вона зникне. Невже разом зі страхом вона відчувала якесь полегшення? Усе сумне — кожна втрата й помилка — зникне. Вона перетвориться на ніщо.

Белбалм збиралася розкусити її. Вона збиралася випити Алекс до останньої краплі.

Над кам’яною Байнеке-плазою здійнялася хвиля; привабливий чорнявий хлопець кричав. «Усе пропаде хай в бездонному морі!»

Вона могла б поплисти до Тихого океану, повз Каталіну, дивитися, як пропливають пороми.

Хвиля вдарилася об плити й розкидала потік Сірих.

Алекс пригадала як зіщулилася на підлозі тієї прекрасної бібліотеки — сльози струменіли щоками, а вона співала старих бабциних пісень і говорила бабциними словами. Вона ховалася від Сірих, ховалася за... Дарлінґтоном, його звали Дарлінґтон... Дарлінґтон у темному пальті. Вона ховалася, як робила ціле життя. Вона замкнулася подалі від світу живих, заради того, щоб звільнитися від мертвих.

Усе пропаде хай в бездонному морі.

— Александро, — це голос Белбалм.

Засторога. Наче вона прочитала думки в голові Алекс.

Їй більше не хотілося ховатися. Вона вважала, що вміє виживати, але була нітрохи не кращою за побитого пса, котрий смикається й гарчить, намагаючись вижити. Однак тепер вона стала чимось більшим.

Алекс припинила борсатися. Вона припинила спроби закритися від Белбалм. Пригадала своє тіло, пригадала свої руки. Те, що вона збиралася зробити, було небезпечним. Вона раділа цьому. «Усе пропаде хай в бездонному морі. І хай я зіллюся з повінню».

Дівчина широко розкинула руки й дозволила собі розчахнутися.

Вона враз відчула їх, наче вони чекали, немов кораблі в безкрайому морі, що завжди вдивлялися в темний горизонт у пошуках світла, у пошуках дороговказу, який міг би їх спрямувати. Алекс відчула їх у кожному куточку Нью-Гейвена. Униз по Гіллгауз-стріт. Угору по Проспект-стріт. Відчула, як Норт вибирається зі старої фабрики, куди його закинули смертельні слова, відчула того підлітка, який завжди чекав на квитки під «Колізеєм», що давно вже зник, відчула Сірого, котрий бігав звивисті спринти під стінами Пейн-Вітні, відчула тисячу інших Сірих, на яких ніколи не дозволяла собі дивитися — старих чоловіків, що померли у власних ліжках; жінку, яка понівеченими руками штовхала пожмаканий дитячий візочок; хлопця з вогнепальною раною на обличчі, який навмання тягнувся до гребінця в кишені. Виснажену туристку, яка кульгала вниз схилом Іст-Року, тягнучи за собою зламану ногу. А на околиці, у Вествіллі, у зруйнованому лабіринті «Чорного В’яза» Деніел Табор Арлінґтон III щільніше запнув халат і поспішив їй назустріч, не виймаючи з рота цигарки.

«Прийдіть до мене, — благала дівчина. — Допоможіть мені».

Вона дала їм відчути власний жах, власний переляк, що палав усередині яскраво, мов сторожова вежа, відчути її палке прагнення прожити ще один день, ще одну годину — і освітити комусь шлях.

Їм не було кінця — потік Сірих затопив вулиці й рушив повз садок, крізь стіни — привиди скупчилися в кабінеті, скупчилися всередині Алекс. Хвиля їх наростала.

Алекс відчула, як Белбалм відскочила, і раптом змогла побачити кімнату, побачити перед собою професорку з простягнутою рукою та іскрами в очах.

— Це що таке? — просичала жінка.

— Кличу зниклих! — скрикнула Алекс. — Кличу загублених! Я знаю їхні імена.

А в іменах була сила. Вона промовляла їх по черзі, немов поему про зниклих дівчат:

— Софія Мішкан! Коліна Тіллман! Зузанна Мазурська! Паолетта Де-Лауро! Еффі Байт! Ґледіс О’Донаг’ю!

Мертві шепотіли свої імена, повторювали їх, потік з тіл щільнішав. Алекс бачила, як вони набилися в садок, наполовину застрягнувши в стінах. Чула, як вони оплакують Софію, Зузанну, Паолетту, і їхнє голосіння злітало до неба.

Сірі розмовляли, озивалися до клаптиків тих душ, а бурмотіння голосів, що злилися в незлагоджений хор, дедалі гучнішало.

— Александро! — загарчала Белбалм, і дівчина побачила в неї на чолі піт. — Я їх не відпущу.

Але це від неї вже не залежало.

— Мене звуть Ґелексі, ти, грьобана ненажеро.

Почувши її ім’я, Сірі так злагоджено зітхнули, що кімнатою аж промайнув вітер. Він зашурхотів пругом дівочої сукні й відкинув з обличчя професорки волосся. Очі в неї витріщилися й побіліли.

Здавалося, зсередини неї з’явилася дівчина, звільняючись від Белбалм, наче бліде цибулеве лушпиння. У неї були густі темні кучері, а вбрана вона була у фартух робітниці з фабрики поверх сірих блузки та спідниці. Потім з’явилася білявка в капелюшку з пір’ям — шкіра, наче зів’ялий абрикос, картата сукня з високим комірцем, талія стиснула корсетом до неймовірної вузькості; потім чорношкіра дівчина, яка мерехтіла в м’якому рожевому кардигані та широкій спідниці й чиє волосся було вкладене блискучими хвилями. Усі вони по черзі виривалися з Белбалм, приєднуючись до натовпу Сірих.

Ґледіс була останньою, і вона не хотіла виходити. Алекс відчула це. Попри всі ці роки, які вона, зіщулившись, провела у свідомості Дейзі, дівчина боялася покидати тіло.

— Вона не зможе втримати тебе, — благала Алекс. — Не бійся.

Дівчина з’явилася — майже невидима, сірий клаптик. Вона була значно молодшою версією Белбалм, худорлява, з гарними формами й заплетеним у косу білявим волоссям. Ґледіс розвернулася, щоб поглянути на себе — на Белбалм у чорній туніці та з перснями. Здійняла руки, немов захищаючись, досі налякана, і сором’язливо рушила до натовпу, коли інші дівчата покликали її до себе.

Белбалм розтулила рота, наче збиралася закричати, але єдиний звук, що пролунав, був схожий на свист чайника, який Алекс уже чула від декана.

Тепер поряд з нею стояв Норт; можливо, він весь час був тут.

— Вона не монстр, — благально озвався він. — Вона просто дівчина.

— Їй слід було краще подумати, — кинула Алекс. У ній не залишилося місця для милосердя. — Вона просто вважала своє життя важливішим за всі наші.

—