Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

І як тут не зніяковіти (хай воно мені навіть і приємно самій!), якщо товариш Ван після таких вихваток Вадима Сергійовича раптом говорить:

— Інфрарадій — дуже добре. Пакування ультразолотом — також добре. Роблю нове наукове відкриття, Миколо Петровичу.

— Яке саме, Ван? — посміхнувся Микола Петрович, наче заздалегідь знаючи, в чому річ.

— Моє відкриття, скажу — інфрапоцілунок. Не жартую. Як тільки новини з інфрарадієм, Вадим радіє — цілує Галиночку. Чому так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А тому, що вона відкрила інфрарадій. Значить, він і впливає на Вадима. Поцілунок, отож, наслідок впливу інфрарадію. Наукова назва — інфрапоцілунок. Запишіть моє відкриття до журналу, шанобливо прошу.

Певна річ, Микола Петрович розсміявся. Ну, а мені як?..

який за задумом автора мусив бути заключним, бо він описує не тільки підготовку експедиції до повернення на Землю, але й виліт астроплана з Венери в зворотний шлях.

Дні підготовки до зворотного шляху проходили з незбагненною швидкістю, — мабуть, тому, що з самого ранку і до пізньої ночі вони були сповнені напруженої як ніколи роботи. Мандрівники знали, що за короткий строк, який залишився, їм треба не тільки виконати все, що входило взагалі в коло їх обов’язків, але ще й визволити астроплан із скель, які міцно тримали його на дні міжгір’я.

Для того, щоб здійснити несподівано сміливу пропозицію Ван Луна, треба було попередньо з’ясувати дуже багато речей. Який рівень води в тому місці річки, де її старе річище перетяте кам’яним пасмом; який характер і структура самої скелястої греблі, що міцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природну греблю в потрібний момент, щоб уся маса води стрімливо наповнила міжгір’я і, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної скелями, винесла його в море?.. Та й взагалі, чи вистачить у річці, бодай і великій, води для виконання рискованого плану? Адже ж мова йшла не про човен, не про якусь невеличку річ, а про великий міжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.

Сприятливою була тільки одна обставина. Скелі затискували кормову, вузькішу частину астроплана, який лежав у міжгір’ї так, що його ніс був скерований у бік моря. Якщо потік води виявиться досить потужним, тоді, вдаривши в кормову частину корабля, він мусив би відносно легко виштовхнути астроплан із скель і понести його міжгір’ям далі, до моря. Втім, усе це поки що лишалося тільки припущенням, яке треба було підкріпити точними розрахунками. А розрахунки вимагали ретельного вивчення скелястої греблі, вимірів рівня води, підтримуваного нею, і багатьох інших спостережень.

Тому в перші ж таки дні підготовки до верхньої частини міжгір’я вирушив озброєний загін дослідників у складі Вадима Сергійовича Сокола, Ван Луна і Галини Рижко. Завдання, яке поставив перед ними академік Риндін, зводилося ось до чого:

— Не відволікаючись ні на які побічні спостереження, вимірити природну греблю, зробити проміри води, визначити найзручніші засоби висадження греблі в потрібний, заздалегідь призначений момент. І, звичайно, підготувати все для такого висадження якнайшвидше, щоб до 16 лютого корабель був уже не в міжгір’ї, а на поверхні моря.

Заклопотаність не сходила з обличчя Миколи Петровича протягом усіх тих днів. Він ясно уявляв собі всі труднощі, які стояли перед експедицією в зв’язку з новим, гранично стислим строком готування до вильоту. Турбувала його і погода, яка помітно гіршала. Якщо підійти до Венери з земними мірками, то було дуже схоже на те, що наближався період злив. Небо набухало вологою, потемнілі хмари тягнулися важкою безнастанною чередою над міжгір’ям — і здавалося, що з кожним днем вони нависають нижче й нижче. Кілька разів проходили невеликі грози — і в цьому також могла таїтися серйозна небезпека.

— Якщо розпочнуться тривалі зливи, — ділився своїми побоюваннями з товаришами Микола Петрович, — то ми будемо замкнуті в астроплані. Тоді нема чого й думати про роботу біля греблі. А коли до того ж природа Венери нагородить нас ще й міцними грозами, тоді становище, боюся, ще більш ускладниться. Блискавки можуть бути дуже небезпечними для нас.

— Але ж тут, на дні міжгір’я, блискавки не дістануть до корабля, Миколо Петровичу, — заперечила Галя Рижко.

— Справа не в цьому, — відповів Риндін. — Я не боюся прямого удару блискавки в астроплан. Крім усього іншого, ми маємо ще непоганий громовідвід — наш зонд-антену. Проте кожна блискавка — складне і небезпечне для нас електричне явище. Під час грози в повітрі можуть з’являтися вільні блукаючі електричні заряди. А хіба ж ми знаємо, як буде реагувати на них зібраний нами докупи інфрарадій?

— А наше ультразолоте панцирування? Адже воно мусить захищати інфрарадій від будь-яких сторонніх впливів? — здивувалася Галя, якій здавалося, що тепер про інфрарадій взагалі нема чого говорити.

— Сподіваюся, що буде саме так, — підтвердив Риндін. — Проте все це лише припущення, і ми мусимо до всього ставитися критично, друже мій. Краще поміркувати і зважити заздалегідь, ніж опинитися віч-на-віч з неприємною несподіванкою. В усякому разі, добре, що ми майже впоралися з пакуванням інфрарадію, спасибі нашому Вану!

Справді, Ван Лун допоміг і тут своєю новою простою й дотепною пропозицією. Важке ультразолото виявилося дуже м’яким металом, його можна було не лише кувати, але й легко розплющувати. Ван Лун установив біля скелі електричний молоток, пристосувавши до нього широкий наконечник. Самородки ультразолота майже вмить розплющувалися під частими ударами електричного молотка і перетворювалися на тонкі аркушики, млинці неправильної форми. Але й більше того: окремі такі млинці, складені краями, під ударами молотка легко зрощувалися, створюючи досить великі пластини. Такі пластини Ван Лун закріплював уздовж стін складу, куди зносили інфрарадій, вистилав ними підлогу, викладав стелю.

— Ультразолота кімната, — жартувала Галя