Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст постав перед судом у грудні 1893 року. Прокурором виступав адвокат у кримінальних справах, якого держава найняла саме для цієї справи.

Його звали Альфред С. Трюд.

Адвокати Прендерґаста намагалися довести, що той був божевільним, але присяжні з розлючених і засмучених чиказців мали іншу думку. Одним із важливих свідчень на користь притомності Прендерґаста стало те, що він не зарядив у револьвер шосту кулю і поставив барабан на порожнє вічко, поки ніс зброю в кишені. О 14:28 29 грудня, порадившись годину й три хвилини, присяжні визнали його винним. Суддя виніс смертний вирок. Під час суду й подальших апеляцій Прендерґаст продовжував слати поштівки Трюдові. Він написав 21 лютого 1894 року: «Нікого не слід засуджувати на смерть, хоч ким би він був, якщо цього можна уникнути, — адже таке варварство деморалізує суспільство».

До справи долучився Кларенс Дарроу і, застосувавши новелу, виграв для Прендерґаста право на перевірку осудності. Його все одно визнали осудним і скарали. Дарроу сказав про нього: «бідолашний недоумок». Ця кара посилила й так потужну відразу Дарроу до смертної кари. «Мені шкода всіх батьків і матерів, — через багато років скаже він, захищаючи Натана Леопольда й Річарда Льоба, яких звинуватили в убивстві чиказького хлопчика, скоєному заради розваги. — Мати, яка дивиться в блакитні очі свого маляти, не може не замислитися, як скінчиться життя цієї дитини: чи сповнить вона найсвітліші надії, які тільки можуть виникнути в душі, а чи зустріне смерть на шибениці».

Леопольд і Льоб, про яких дізнався весь світ, роздягли свою жертву, щоб її не можна було впізнати. Частину одягу вони скинули в лагуни Джексон-парку, спроектовані Олмстедом.

У Нью-Йорку, у «Волдорф-Асторії», через кілька років від початку нового століття кількадесят святково вбраних молодих чоловіків зібралися навколо велетенського торта. Збиті вершки на його верхівці заворушилися, і з них з’явилася жінка дивовижної краси, смаглява й чорнява. Її звали Фаріда Мазар. У святковому гурті всі були занадто молоді, щоб це пам’ятати, але колись, доволі давно, вона виконувала танець живота на найбільшому ярмарку в світовій історії.

Зараз чоловіки бачили тільки одне: красуня була абсолютно оголена.

Восени 1895 року Голмс постав перед судом у Філадельфії за вбивство Бенджаміна Ф. Пайтзеля. Окружний адвокат Джордж Ґрем привіз на процес тридцять п’ять свідків із Цинциннаті, Індіанополіса, Ірвінґтона, Детройта, Торонто, Бостона і Форт-Ворта, але їх так і не було викликано. Суддя вирішив, що Ґрем може надавати лише речові докази, пов’язані безпосередньо з убивством Пайтзеля, чим не дав створити детальну хроніку вбивств, скоєних доктором Германом В. Маджеттом, відомим як Голмс.

Ґрем також приніс на суд ту саму бородавку, що її Голмс відрізав у Бенджаміна Пайтзеля, і дерев’яний ящик із його черепом.

На суді було чимало моторошних свідчень щодо розкладу, рідин, що виходили з тіла, і впливу хлороформу. «Із рота в загиблого виділялася червона рідина, — розповідав доктор Вільям Скотт, фармацевт, який разом із поліцією прийшов у будинок, де виявили тіло Пайтзеля, — і від найменшого тиску на живіт чи груди вона текла ще сильніше…»

Після особливо похмурого опису від доктора Скотта Голмс підвівся і сказав:

— Я попросив би суд зробити перерву на обід.

Були зовсім тяжкі моменти, особливо коли викликали місіс Пайтзель. Жінка була вбрана в чорну сукню, чорний капелюх, чорну пелерину і стояла бліда та згорьована. Іноді вона зупинялася на півслові й опускала голову на руки. Ґрем показав їй листи від Еліс і Неллі й попросив визначити, чи то їхній почерк. Для пані це була несподіванка. У неї почалася істерика. Голмс не виявляв ніяких емоцій. «На його обличчі був вираз повної байдужості, — пише репортер «Philadelphia Public Ledger». — Він робив записи настільки незворушно, наче писав діловий лист у своєму кабінеті».

Ґрем спитав місіс Пайтзель, чи бачила вона дітей від того моменту, коли Голмс повіз їх із собою 1894 року. Вона відповіла ледь чутно: «Я бачила їх у морзі Торонто, вони лежали поруч».

У тих, хто сидів у залі суду, раптово з’явилося в руках стільки носовичків, що здалося, неначе в приміщенні випав сніг.

Ґрем назвав Голмса «найнебезпечнішою людиною світу». Присяжні визнали його винним; суддя виніс вирок: смертна кара — повішення. Адвокат Голмса подав апеляцію щодо заміни кари ув’язненням, але програв.

Готуючись до кари, Голмс склав довге зізнання, уже третє за ліком, у якому написав, що вбив 27 людей. Як і два попередні, воно являло собою суміш правди та брехні. Кілька людей, яких він нібито вбив, виявилися живими. Скільки саме смертей на його совісті, ми ніколи не дізнаємося. Щонайменше це дев’ять жертв: Джулія і Пьорл Коннер, Емеліна Сіґранд, сестри Вільямс, Пайтзель і його діти. Ніхто не мав сумніву, що він убив насправді значно більше людей. За деякими оцінками — аж до двохсот, хоча такий розмах малоймовірний навіть для нелюда з його апетитами. Детектив Ґеєр був переконаний, що якби люди Пінкертона не наздогнали Голмса й не організували його арешт у Бостоні, то він би порішив і решту сім’ї Пайтзеля: «Те, що він мав чіткі наміри вбити місіс Пайтзель, Дессі й немовля Вортона, є геть очевидним і не викликає жодних сумнівів».

Голмс у своєму зізнанні також безсоромно брехав або ж щонайменше глибоко помилявся, коли писав: «Я переконаний,