Олександр Павлович Бердник - Вогнесміх

правдивий учений — вартовий на фок-мачті земного корабля. Ні день, ні година, ні навіть найменша мить не мають бути віддані марнотратству антимислення в той час, коли на обрії вимальовуються грізні пороги. Тому перегляд всього інформаційного багажа назрів, як рятівна дія перед катастрофою на кораблі, або ще точніше — на аеростаті: весь баласт має полетіти вниз…

Леле, скільки такого інформаційного сміття в наших бібліотеках та інших інформтеках? Як захаращена планетна ноосфера! Чи можливо пробитися крізь мури псевдознань і оптильйони рядків порожніх, ідіотичних, сміттєвих, марновірних, містичних, поверхових, брехливих містифікаційних текстів до дверей правдивого пізнання?

Згадати хоча б гумористичні факти недавнього минулого: довгі століття багато вчених вважало, що у мухи вісім ніг. Так сказав Арістотель, так і відпечатано було в умах сотень поколінь. Досить було спіймати муху і порахувати кінцівки, котрих всього шість, і все стало б на свої місця, і не довелося б сміятися над власним консерватизмом і рабським схилянням перед „авторитетами“. Але ортодокси вважали неможливим сумніватися в правоті „геніїв“! Або ще й досі побутує (навіть на рівні серйозної науки) віра в те, що сонях обертається за Сонцем. З цього навіть роблять далекосяжні висновки. А правда — проста й звичайна, її знає кожен селянин. Сонях дивиться лише на схід, зустрічаючи ранкове сонце. Це теж дивовижний феномен, котрий вимагає роздумів і висновків, але вже цілком інших, ніж раніше. І вже не містифікація „сонячної динаміки“ квітки буде водієм ученого, а факт кореляції голівки соняшника з потоком космоенергетики, яка обмиває планету в результаті її обертання. Не сонце цікавить дивну квітку, а вся зоряна ріка!

Отак можна перебирати тисячі загальноприйнятих „істин“, переглядати їх, відкидати стереотипи і пусті твердження, псевдонаукові забобони й ортодоксальні риштування, за якими нема жодних будівель, „аксіоми“, прийняті по інерції.

Якщо врахувати, що наука йде „по писаному“, то стане ясно, що багато наших зусиль витрачаються для марності, для тупикових тунелей, для честолюбних прославлень, котрі вельми дорого нам коштуватимуть і, як каже народ, згодом вилізуть боком.

Один з експериментів, проведених нами на станції „Мир“, підтвердив підозру, що так званий „променевий тиск“ — науковий міф ХІХ — XX віків. Нас загіпнотизувала „вертушка Лебедєва“, де у вакуумі під тиском сонячних променів обертається млиночок. Але кожен міг би відзначити, що рухатися млиночок починає у бік затемненого крила, отже, тут ми маємо справу з реактивним рухом: нагрівається зачорнена поверхня, молекули вириваються з металу, а далі — виникає ефект відштовхування. „Тиском променів“ тут і не пахне, бо якби так було, млиночок мав би обертатися у бік дзеркального крила, адже там кванти радіації повністю відбиваються. А на основі цієї містифікації побудовано безліч наукових та фантастичних проектів: споряджалися фотонні кораблі до далеких світів, творилися сонячні вітрила, які під „вітром“ променів світила мандрували у просторі. А виявляється, що все це — пшик! Більше того, відсутні самі фотони як корпускули. Таємниця квантів радіації виявляється незмірно глибшою, ніж гадали. Відсутній сам рух світла, котрий нібито переносить енергію джерела радіації, відсутня й „константа“ — 300000 км/сек., і означає вона зовсім не те, що ми гадали, а динаміку нашого людського світоконструювання. Це — ефект кореляції космічної динаміки і психодинаміки спостерігача. Ми поки що перебуваємо в полоні саме цієї „константної“ шкаралупи, котра не дає змоги рухатися швидше. Поки що! А як тільки збагнемо самообмеження, як тільки переступимо променевий бар’єр, так і оволодіємо вищою динамікою, при якій далекі метагалактики будуть на відстані простягнутої руки.

Доведеться переглянути містифікаційні гіпотези про „термояд“, що буцімто вирує у надрах Сонця й зірок. Доведеться по-новому розглянути парадокс самого життя, мислення, слова, історії, часу й простору. Діалектичний матеріалізм достатній для найнесподіваніших відкриттів і висновків.

Наше прагнення до нагромадження енергопотужностей може виявитися самогубством. Проникнення в тканину універсуму повинне бути спокійним, природнім, простим. Насилля — то збурення цілості, то бандитизм у безмежжі…

І тут ми підходимо до грізної й прекрасної загадки вакууму, того таємничого НІЩО, про котре тисячоліттями натякали мудреці й філософи, символізуючи його фантастичними, міфічними, містичними образами. Двадцятий вік збагнув, що загадка вселенської порожнечі — то загадка самого Буття у всій його глибинній стихійності та масштабності.

Відкриті нами віртуальні ниті вакууму — то лише перше торкання до нового всеосяжного гнозису грядущого. Холодок творчої тривоги пронизує серце, проте ця тривога — радісна. Для байдужого погляду космічна пустеля мертва. Та для птахів невпинного наукового пошуку — це всеосяжне, всеможливе поле, де нашим спадкоємцям належить сіяти зерна дерзновенних мрій і казкових прагнень.

Головне — осмислити проблему вакууму якнайглибше. Адже наука сучасності лише торкається піни космічного океану, шкаралупи вселенських явищ. Основні відкриття — за порогом. Ми тільки ставимо ногу на той поріг.

Земне життя — зародок, ембріон вакуумного яйця. Відома нам біосфера і її мислячі істоти — основа прийдешнього зростання, розквітання, проломлювання очевидних, зримих бар’єрів, мурів для прориву до нових орбіт ще не усвідомлюваного буття.

Як тяжко доведеться вводити нові поняття у ноосферу планети. Консерватизм мільйонноліть жахливий, і це — закономірно. Шкаралупа яйця повинна бути достатньо міцна, щоб викохати птаха, достойного всеосяжності.

І все-таки… все-таки… Чому така страхітлива інерція псевдопізнання? Де її корені? Чи не в самій динаміці вихору, що створюється Чорною Дірою? Тоді нові щаблі пізнання, оволодіння небувалими обріями буттєвості є подолання драматичного „космоспаду“, рятунок від зоряних порогів. Оволодівши знанням вакуумного океану, ми станемо його моряками, плавцями, жителями, і тоді — жодні зорекрути нас не злякають, люди народяться радісними журавлями часу й простору…

Нас звинуватять у казковості, ненауковості, в суперфантастичності. Проте все те — відлуння давніх страхів і упереджень. Практично вже відома нам інформація про світобудову дає змогу достатньо зрозуміти найглибшу спорідненість видимого світу, і зокрема біосфери, з вакуумною безоднею. Ми живемо в цій таємничій субстанції, пливемо в її глибинах, насичуємося нею. Речовина, що тче нашу тілесність, лише ледь помітний пунктир на хвилях зоряної пустелі. Кожен рух, вся енергетика космосу, вся галактична й метагалактична динаміка збуджуються таємничим життям світлоносного вакууму. Справді світлоносного, бо відоме нам світло — лише радісне, творче тремтіння того, що ми невігласно звемо „порожнечею“.

Що ж далі?