Камі Гарсія - Чарівні створіння

Місіс Лінкольн нічого не пам’ятала, а Лінк сяк-так намагався їй пояснити, що вона робить серед ночі на полі бою у корсеті, спідницях і панталонах. Вона була в шоці, що опинилася в колі родичів Мейкона Рейвенвуда, але, прямуючи з Лінком до тарабайки, вела себе цілком пристойно. У Лінка з’явилася купа запитань, але я вирішив, що вони почекають до алгебри — треба ж нам буде чимось зайнятись, коли все повернеться у звичне русло. Хай коли це станеться.

А Сарафина…

Сарафина, Гантинг і Ларкін зникли. Я зрозумів це, бо, отямившись, більше їх не побачив. Біля мене схилилася Ліна, а потім, притулившись до мого плеча, пішла зі мною до маєтку дядька. Я не міг пригадати деталей — у принципі, як і основних подій — та зрозумів одне: і іменинниця, і Мейкон, і всі ми недооцінили сили Ліни як природниці. Якимось чином їй вдалося зупинити дію місяця і вберегти себе від обрання. Вочевидь, це й стало причиною зникнення Гантинга, Ларкіна й Сарафини. Принаймні на деякий час.

Ліна досі мовчала про вчорашнє. Вона взагалі переважно мовчала.

Ми заснули на підлозі в її спальні, не розплітаючи рук. Коли я прокинувся — її не було, я залишився сам. Стіни її кімнати, ті самі, що вчора ще були вздовж і впоперек списані словами, тепер сяяли чистотою. Крім однієї, навпроти вікна, яка виявилася повністю вкрита текстом. От тільки почерк уже не скидався на Лінин — у ньому більше не з’являлося дівчачих завитків. Я торкнувся стіни, мов намагаючись відчути на дотик слова, які вона писала всю безсонну ніч.

Мейкон Ітан

я прихилила голову до його грудей

і заплакала, бо він був живий

і помер

висохлий океан, спустошені почуття

щастя біль, темрявасвітло, смутокрадість переповнили мене

я чула звук, та не розуміла слів

а потім збагнула, що цей звук — мій злам

в єдину мить я відчула все й не відчула нічого

я похитнулася, мене врятували, я втратила все, і все отримала

щось у мені померло, щось народилось, я лише зрозуміла

що дівчинки більше немає

хай ким я є зараз, я вже ніколи не стану нею

світ кінчається саме так

не вибухом, а вищанням

обирай сама обирай сама обирай сама

вдячність лють любов відчай надія ненависть

зелене й золоте, та зелень нетривка

облиш

зелень

нетривка

Томас Стернз Еліот, Роберт Фрост, Буковскі — я зразу упізнав поетів, які жили на її полицях і промовляли написами зі стін. Усіх, окрім Фроста: Ліна видозмінила цитату, і це було на неї не схоже. «Не встоїть золоте» — ось як було у Фроста.

Не зелень — золоте.

Хоча, можливо, для неї в тому зараз не було різниці.

* * *

Я почалапав на кухню, де тітка Дел і бабуся пошепки обговорювали майбутній похорон. Такі ж тихі розмови відбувалися і після загибелі мами. Нестерпно! На це просто не вистачало сил. Я пам’ятав, як боляче було жити далі, як важко тіткам і бабусям давалося планування, дзвінки родичам, та й узагалі — повернення до життя, коли їм самим хотілося лягти у труну. Чи, можливо, посадити лимонне дерево, насмажити помідорів, власноруч збудувати пам’ятник.

— Де Ліна? — голосно запитав я, налякавши тітку Дел. А от бабусю було нічим не злякати.

— Хіба вона не в кімнаті? — запанікувала тітка Дел.

Бабуся спокійно зробила собі ще одну чашку чаю.

— Гадаю, ти знаєш, де вона, Ітане.

Так, я вже знав, де шукати.

* * *

Ліна лежала на склепі — на тому самому місці, де ми знайшли Мейкона. Вона дивилися на сіре вранішнє небо, одягнута в той самий мокрий, брудний одяг, що був на ній учора. Я не знав, куди забрали тіло, але розумів, чому вона хоче побути тут — побути з ним, навіть коли він уже далеко звідси.

Вона не звернула на мене уваги, хоча й знала, що я прийшов до склепу.

— Я йому стільки наговорила — і ніколи не зможу забрати цих слів назад. Він так і не дізнався, як сильно я його насправді любила.

Я ліг поряд з нею на мокру землю, моє тіло відлунювало болем. Я подивився на Лінине чорне кучеряве волосся, на замурзані мокрі щоки. Її обличчям текли сльози, але вона не поспішала їх стирати. І я теж.

— Він загинув через мене, — мовила Ліна, дивлячись у сіре небо. Вона навіть не кліпала. Я страшенно хотів добрати підбадьорливі слова, але краще за інших розумів, що таких слів не існує. Тому я мовчав і просто цілував їй пальці. Коли мої губи дісталися металу, я відхилився і побачив мамину каблучку — вона носила її на правій руці.

Я підняв Лінину руку.

— Не хотіла її загубити. Ланцюжок учора розірвався.

Небом пролітали темні хмари — навряд чи вчорашній ураган був останнім. Я огорнув пальцями Лінину долоню.

— Я ніколи не кохав тебе більше, ніж цієї миті. І ніколи не кохатиму тебе менше, ніж зараз.

Сірі хмари були похмурим проблиском між тією бурею, яка змінила наші життя, і тією, яка ще попереду.

— Це обіцянка?

Я стис її руку.

«Не відпускай мене».

«Ніколи».

Ми тісно переплели пальці, й Ліна перевернулася на правий бік. Коли я зазирнув їй у вічі, то уперше помітив, що одне її око залишилося зеленим, а друге стало карим, точніше, золотим.

* * *

Додому я пішов уже по обіді. Синє небо пронизували темно-сірі й золотаві смуги. Насувалася буря, але до справжньої негоди було ще кілька годин. У Ліни, певно, й досі був шок, але я вже готувався до бурі. І коли вона почнеться, сезон ураганів у Гатліні здасться легким весняним дощем.

Тітка Дел запропонувала відвезти мене додому, але я хотів пройтися. Хоча, рухаючись, я відчував кожну свою кістку, ніщо так не очистило б моїх думок, як прогулянка. Я запхав руки в кишені джинсів і намацав знайомий «камінчик». Камею. Нам з Ліною потрібно було віддати її іншому, загиблому Ітану Вейту, адже так просила Женев’єва. Можливо, це принесло б йому хоч трохи спокою. Ми й так багато за що були їм вдячні.

Я проминав поля, долаючи Дев’яте шосе і згадуючи ту першу поїздку, ту першу зустріч у грозу. Я згадував усе — як мало не втратив батька й Ліну, як отямився й помітив її погляд, відчувши себе найщасливішою людиною на землі. Тієї миті я ще не знав, що Мейкон більше не з нами.

Я згадав