Такехіко Фукунага - Острів Смерті

і завжди сміюся. Сміялася я, а разом зі мною раділо й в о н о. Повсякчас я бачила перед очима власну постать, що билася об слизьку, без жодної зазубрини стіну. Я усвідомлювала, що та скляна в'язниця — це нерухомий час, і крізь її прозорі мури стежила за своєю смішною боротьбою з н и м — так розглядає комашку в склянці мала дитина. (А може, це не я стежила, а в о н о? Ні. В о н о дивилося на мене по-іншому). Та незважаючи на всі зусилля, я не могла вибратися з цієї прозорої кулі. Не могла затулити вуха, щоб не чути, як в о н о глузує з мене.

Навіть на вулиці я почувалася замкнутою в цю прозору кулю. Такими ж здавалися мені й перехожі, і трамваї, і автомашини, і алеї з опалим листям, і будинки, і темне похмуре небо. Тремтячи від холоду, люди кудись поспішали й не здогадувалися, що місто опинилося у велетенській скляній кулі, а ззовні за ними стежить своїми сумними очима в о н о. Я мало не закричала до них: „Чого ви квапитеся? Все одно вам не пробитися за стіни цієї в'язниці!” Та хто б мені повірив? А крім того, в о н о гнівалося б на мене за те, що я розкрила таємницю. Бо й о г о великі, як та скляна куля, очі не пропускали жодного мого руху. Широченне свинцеве небо над містом, затамувавши дихання, стежило за мною, як за мурашкою у неспокійному мурашнику.

„Куди ми йдемо?” — спитала Ая-тян, але я не розповіла їй про цю скляну кулю, а натомість сказала: „Тобі не здається, що нас проковтнув велетенський змій? Куди б ми не йшли, ми не зможемо вибратися з цього міста. Змій проковтнув не тільки нас, а й усіх жителів цього міста, ба навіть саме місто. Ми вже перейшли через кілька мостів. Їх тут багато, як і річок. Якщо налягти на ноги, то можна було б упертися в гори або море. Однак це велике, багате місто щохвилини тане. І будинки, і заводи, і дерева, і люди— все перетворюється на липке місиво. Ти цього не відчуваєш?” — „Як страшно!” — відповіла Ая-тян. „Зовсім ні. Просто розчиняється, не залишає після себе ні сліду, та ніхто цього не помічає. Значить, ми бачимо фальшивий краєвид, міраж. Зміна настає непомітно, як при сповільненому русі на кіноекрані, але змій перетравлює невблаганно, тож ніщо вже не поможе — ні наші крики, ні нарікання, ні спроби втечі. Колись це місто вже тануло, але не до кінця. А от наступного разу воно розтопиться, перетвориться в багно і потече до моря. Вже надто пізно, щоб можна було щось виправити. Перебуваючи в череві того змія, говоримо про життя, любов, мир і свободу, та не тільки не бачимо, але й не можемо уявити собі, куди він поповзе. Ми навіть не здогадуємося, яке велетенське зло криється в ньому”.— „Куди ми йдемо?” — знов спитала Ая-тян.

…Щораз нижче й нижче спускалося над землею, освітлюючи дорогу, величезне клубище полум'я, але вона не відчувала його пекельного жару. Не тільки вона, але й усі люди на шляху не мали чим його відчувати. В ту жахливу мить їх усіх живцем кинуто в плавильну піч й обпалено їхню шкіру, тіло і кістки, (а лік часові вона втратила і пам'ятала тільки ту єдину мить, яка розділяла те, що було до і після неї). Це означало, що дорогою пересувалися не люди — жінки та чоловіки,— а їхні привиди. І вона була привидом, а все навколо неземним видивом.

„Навіщо я йду? І куди?” — міркувала вона. Точніше, не міркувала, а просто їй раптом вдарило в голову. Вона не сподівалася знайти відповідь, а тому питання повисло в повітрі. Напевне, в неї була якась мета, якщо вона підвелася з землі й пішла. Але ту мету вона швидко забула. Куди око сягало, в полі зору з трагічним колоритом повільно переміщувалися якісь постаті, однак млявість їхніх рухів свідчила, що це привиди. У цьому вона не сумнівалася. На пам'ять приходили інші думки, інші спогади. Багато думок, багато спогадів. Бо їй довелось побачити чимало. Та от зараз вона безтямно втупила погляд у велетенське клубище полум'я над шляхом, схоже на налите кров'ю око, і йшла йому назустріч. Напевне, щось важливе гнало її з дотеперішнього місця. Та як це вона ще могла відрізняти важливе і від неважливого, мертве від живого, людей від речей? Їй раптом пригадалося, що сновиди ходять уночі без пам'яті. (Мабуть, саме це найважливіше). „Може, я зараз ходжу уві сні? А тому бачу цих дивних людей, що скоріше скидаються на привидів”. Ні, вона не помилилася. Це була дійсність. І хоча вона в цьому не сумнівалася, та не могла з цимпримиритися. їй здавалося, що та велетенська вогняна куля, обертаючись, палає в її мозку. Пекельний жар наповнював череп. „Напевне, не все гаразд з моєю головою, якщо я не можу згадати найважливішого. Мабуть, я божеволію. А чому б і ні, якщо світ збожеволів?” Так само, як перегріваються, бризкають іскрами й димлять від швидкого обертання коліщатка механізмів, клуб полум'я над шляхом поступово чорнів, а її мозок почав заповнюватися запахом обгорілої шкіри, волосся, кісток і нутрощів…

„Мовчки йди за мною, бо у цьому місті я — провідник”,— відповіла я. Я звернула з широкої вулиці у вузький провулок, перейшла через міст, вибралася з тупика і пішла далі. Бо моєю єдиною метою було йти. „Все-таки що ви хочете мені показати?” — втомлено запитала Ая-тян. „Місто”,— відповіла я. Я хотіла показати Ая-тян місто, яке колись уже було знищене, але тепер начебто відродилося й намагалось забути про своє минуле. До музеїв, площ, Торгової палати, пам'ятника жертвам атомної бомби — до всього, що несло на собі сліди трагедії, я не підходила. Бо навіщо було лякати Ая-тян? Але треба було показати їй місто, яке жило, дихало, вдавало з себе невинного, відчувало докори сумління, та раптом одного дня його стерли з лиця землі. Треба було показати їй місто, яке обов'язково знову розтане в череві велетенського змія. Ми повинні були ходити так довго, поки Ая-тян не побачить у цих переходах з одного лабіринту в інший якогось сенсу. І ми ходили. Та саме тоді я відчула, що нам звідси не вибратися. „Ти звідси не виберешся”,— сказало в о н о, що стежило за нами,