Такехіко Фукунага - Острів Смерті

як улітку палюче сонце на скляному небі. Зараз над нами не було скляного неба й палючого сонця. Над нами висіла холодна ніч. В о н о наперед знало, що я шукаю саме такої крижаної ночі, коли вже все, що могло, згоріло, залишивши по собі тільки морок.

ПІЗНІЙ ВЕЧІР

— Де ми?

Хрипкий голос розбудив Канае від задуми. Пригадуючи, що міркував над чимось важливим, він видивився на чоловіка з червоними посоловілими очима, що заворушився н протилежному сидінні.

— Де? — повторив той самий голос.

— Щойно виїхали з Кобе. А ти міцно спав…

— Кобе?..

Чоловік остаточно прийшов до пам'яті й оглянувся: більшість місць була зайнята, й ніхто з пасажирів не стояв. У вагоні панувала тиша, майже всі люди спали або куняли, і заплющивши очі.

— Це експрес?..— запитав він ввічливіше і спробував мерщій підвестися, але тут-таки брязнувся на лавку. У дощовику з піднятим коміром чоловік мав нещасний вигляд. Роками він, певно, був трохи старший за Канае. Його бліде обличчя над переніссям зорали товсті передчасні зморшки.

— Експрес до Кагосіми,— пояснив Канае і з жалем запитав: — Що, сів не в той поїзд?

Чоловік кивнув головою.

— Тепер уже до Хімедзі зупинки не буде. Доведеться повертати аж звідти. Та не переживай, таке з кожним буває.

Звичайно, буває. Однак він, Канае, ще ні разу сп'яна не сів у чужу електричку. Йому було смішно, але він поспівчував своєму попутнику:

— Добре, що ти вчасно схаменувся. Бо якби прокинувся вранці, то довелося б їхати до Хіросіми.

Назва цього міста, вимовлена ненароком, вразила його слух. „Хоч би куди заїхав цей чолов'яга, все обійдеться тим, що тільки час буде змарновано. А от я не зможу переїхати через Хіросіму. Як тільки я сів на цей експрес, ніщо, крім Хіросіми, для мене не існує. Ще п'ять годин їзди, і все з'ясується”,— міркував Канае.

Вивертаючи руку, сусід спробував глянути на стрілки годинника, але, мабуть, його пусті очі нічого не бачили. Канае прийшов йому на допомогу:

— Двадцять на дванадцяту. В Хімедзі прибуваємо за дві дванадцята.

„Так наче я провідник”,— подумав Канае про себе. У пам'ять йому врізався лише один рядок цифр з графіку руху.

— Спасибі. Піду вмиюся.

Чоловік швидко підвівся і, притримуючись руками за бильця сидінь, рушив поволі до дверей, його хода видавала в ньому п'яного, але не настільки, щоб переживати за нього. Канае проводжав очима його кремезну спину, поки вона не зникла в тамбурі. Попереду ще п'ять годин. Як це довго! Ціла вічність. Та якщо він, Канае, витримає це, то хіба чекає його щось радісне? „Все вже звершилося. Тільки я ще протягом п'яти годин нічого про це не знатиму. Марно витрачений час. Та нема змоги дізнатися, хто вмер — Мотоко Моегі чи Аяко Аймі”.

— Панове пасажири, вибачте, що перебиваю вам сон! Хто сів в Осаці та Кобе, прошу приготувати квитки! — пролунав ззаду голос провідника.

Пасажири загомоніли— здавалось, ніби на поверхню драглистого озера піднімаються бульбашки метану і тріскаються. „Мабуть, мій сусід знав про перевірку квитків, а тому заховався в туалет,— подумав Канае.— Ну й спритний!” Він зиркнув у кінець вагона — двері все ще були зачинені. „Цікаво, про що дівчата говорили протягом такої довгої мандрівки поїздом? Зважились на фатальний крок ще перед посадкою чи обдумували його в дорозі під стук коліс? Заздалегідь знали, що квитки назад не доведеться купувати? Цікаво, чи згадувала Мотоко або Аяко тоді про мене?”

Несподівано провідник опинився біля Канае, вклонився й пішов далі.

— Пробачте, ви б не розбудили мене, якщо я спатиму? Я виходжу в Хіросімі,— зупинив його Канае.

— Гаразд.— Провідник обернувся й кивнув головою, потім поторгав за плече сонного пасажира на сусідній лавці.

„Та навряд чи я засну,— міркував Канае.— Роман наближається до кінця, залишилося переглянути небагато розділів, але ж і після його прочитання буде над чим подумати. Одна з дівчат уже мертва — це незаперечний факт, а, значить, мій роман у чомусь помилковий. Адже я не допускав, що вони — М. і А.— можуть загинути. Я гадав, що це малоймовірно. Та дійсність випередила мене, бо вона зіткана з нескінченного числа отих „малоймовірно”.

Провідник швидко закінчив перевіряти квитки і зник за дверима. Пасажири знову почали куняти. По той бік білястої шибки (важко було сказати, падав сніг чи дощ) загусла темрява. Сусід все ще не повертався. „Може, йому стало незручно, і він перебрався в інший вагон?” — подумав Канае. Він повільно встав і, твердо ступаючи ногами, попрямував до туалету, звідти до вмивальні навпроти — помити обличчя. Холодна вода — найкращий засіб прогнати сп'яніння і дрімоту. Правда, тут вона була дуже холодна. Канае помітив, що з тамбура дме ще більш холодніший вітер. Мабуть, двері вагону були прочинені. Канае витер обличчя хустинкою й зиркнув у тамбур — чолов'яга в дощовику з піднятим коміром, зіпершись об двері, виглядав надвір. Звідти у вагон заносило сніг з дощем.

— Так небезпечно!

Попутник обернувся своїм невиразним обличчям із зморшками над переніссям, на якому важко було прочитати, про що він думав, до Канае і розгубився.

— Все одно…

Чоловік гримнув дверима і, зіпершись на них плечима, глянув на Канае. -Що з тобою?

— Та думав зістрибнути…

— Що за безглуздя! Скоро прибудемо в Хімедзі. Так можна було б забитися.

— Думаєте, забився б?

Чоловік запитував настільки серйозно, що Канае аж сахнувся назад.

— Якби налетів на щось тверде, загинув би. Що з тобою сталося?

Чоловік витріщився на Канае своїми червоними каламутними очима, стиснувши губи,— здавалось, хотів перевести дух. І треба ж було йому, Канае, зв'язуватися з п'яним! Він вирішив був податися на своє місце. Зрештою, той чолов'яга зможе пересісти в Хімедзі на інший поїзд і повернутися в Осаку чи Кобе. Але саме в ту хвилину його попутник розтулив рота:

— Відваги бракує. Якби я знав, що зістрибну й загину, довго б не роздумував. А от щоб стати калікою — нема інтересу.

— Що це ти верзеш?

— Я всерйоз про це думав. Хоч я й п'яний, та глузду не втратив. Як хочете знати, я впився тому, що хотів померти. Це погано?

— Звичайно, погано! — Канае підвищив голос.— Хіба можна бути таким легковажним? Смерть — це серйозна справа.

— Я це добре знаю. Я не легковажний. Ви, може, не повірите, але я був колись у загоні спеціального призначення. Був молодим червонощоким солдатом військово-повітряних сил. І вмерти я тоді зовсім не боявся. Навіть коли війна підійшла до кінця, я був певен,