Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Попередити? Про що?

— Прокляття! Ліси вздовж річки кишать піктами! Ось чому вони нас зловили. Зогар затіяв війну, а не звичайний набіг. Він зумів з’єднати п’ятнадцять чи шістнадцять кланів. За допомогою магії, звичайно: за чаклуном підуть охочіше, ніж за вождем. Ти бачив натовп у селі, а на березі ховаються ще сотні. І щомиті прибувають нові. Тут буде не менше трьох тисяч воїнів. Я лежав у кущах і чув їхню розмову, коли вони проходили мимо. Вони хочуть штурмувати форт. Коли — не знаю, але Зогар зволікати не буде. Якщо не повести піктів у бій, вони перегризуть горлянки один одному.

Візьмуть вони форт чи ні — невідомо, але попередити людей треба. Поселенцям уздовж велітрійської дороги слід вибратись у форт чи в місто. Поки одні пікти облягатимуть форт, інші підуть далі, до Громової Річки; а там стільки садиб…

Вони заглиблювалися все далі й далі в хащі, поки кімерієць не гмикнув від задоволення. Дерева порідішали, і почалася кам’яна гряда, що йде на південь. А на голому камені навіть пікт нікого не вистежить.

— Як же ти врятувався? — запитав юнак. Конан поплескав себе по кольчузі й шолому.

— Якби слідопити носили такі залізця, то менше черепів було б у святилищах піктів. Але вони не вміють ходити в них безшумно. Словом, пікти чекали на нас, по обидва боки стежки завмерли. А коли пікт завмирає, то його не побачить навіть лісовий звір, хоча й пройде за два кроки. Вони помітили нас на річці і зайняли зручну позицію. Якби вони влаштували засідку після того, як ми висадилися, то я б її почув. Але вони вже чекали, так що навіть листок не ворухнувся. Тут і сам диявол нічого б не запідозрив. Раптом я почув, як напинається тятива. Тоді я впав і крикнув людям, щоб теж падали, але вони були надто повільні й дали себе перебити.

Більшість загинула від стріл одразу — їх пускали з двох боків. Дехто цілив навіть один в одного — я чув, як вони там завивали…

Задоволена усмішка торкнулася його вуст.

— Ті, хто залишився в живих, кинулися до лісу і зчепилися з ворогом. Коли я побачив, що всі вбиті й схоплені, то пробився до лісу і почав ховатися від цих розфарбованих бісів. Я і біг, і повз, і на череві в кущах лежав, а вони йшли з усіх боків. Спочатку я хотів повернутися на берег, але побачив, що вони тільки цього й чекають.

Я б пробився і навіть переплив річку, але почув, що в селі б’ють барабани. Значить, когось схопили живцем.

Вони були настільки захоплені фокусами Зогара, що я зміг перелізти через частокіл за святилищем. Той, хто мусив охороняти це місце, вирячився на чаклуна з-за рогу. Довелося підійти до нього ззаду і звернути шию — бідолаха й зрозуміти нічого не встиг. Його списом уражений змій, а його сокира в тебе.

— А яку тварюку ти вбив у святилищі? — пригадав Бальт і здригнувся, уявивши це страховище.

— Одного з богів Зогара. Безпам’ятне дитя Іргала Зага — ось він його і тримав на ланцюзі. Мавпа-бик; пікти вважають її символом Кошлатого Бога, що живе на Місяці, — бога-горили на ім’я Гуллах. Місце тут вдале. Тут і дочекаємося ночі, якщо нам не наступатимуть на п’яти.

Перед ними був невисокий пагорб, порослий деревами й кущами. Вони могли лежати між камінням і спостерігати за лісом, залишаючись невидимими. Піктів Бальт уже не боявся, але звірів Зогара побоювався. Він почав сумніватися в силі магічного знаку, але Конан заспокоїв його.

Небо між гілками поступово бліднуло. Бальт почав відчувати голод. Барабани начебто замовкли. Думки юнака повернулися до сцени перед святилищем.

— Зогар Заг був увесь в страусовому пір’ї, — сказав він. — Я бачив такі у лицарів зі сходу, які приїздили в гості до наших баронів. Але ж у цих лісах страуси не водяться?

— Ці пера з країни Куш, — відповів Конан. — Далеко на захід звідси лежить берег моря. Час від часу до нього пристають кораблі із Зингари і продають тамтешнім племенам зброю, тканини й вино в обмін на шкури, мідну руду й золотий пісок. Торгують і страусовим пір’ям — вони беруть його у стигійців, а ті, у свою чергу, — в чорних племен країни Куш. Піктські чаклуни добре платять за ці пера. Тільки небезпечна ця торгівля. Пікти так і дивляться, аби захопити корабель, тому узбережжя користується поганою славою у моряків. Я там бував із піратами з островів Бараха, що лежать на південь від Зингари.

Бальт із подивом глянув на супутника.

— Я знаю, що ти не все життя простирчав на кордоні. Тобі, певно, довелося чимало мандрувати?

— Так, ходив я досить далеко, як жодна людина з мого народу. Бачив усі великі міста гіборійців, шемітів, стигійців і гірканців. Поневірявся по невідомих землях на захід від моря Вілайєт. Був капітаном найманців, корсаром, мунганином, волоцюгою й генералом! Не був тільки королем цивілізованої країни, та й то, можливо, стану, якщо не помру.

Думка ця видалася йому кумедною, він посміхнувся. Потім потягнувся і невимушено розвалився на камені.

— Проте й тутешнє життя непогане, як і всяке інше. Я не знаю, скільки проживу на кордоні — тиждень, місяць, рік. У мене бродяжницька натура — саме для прикордоння.

Бальт уважно спостерігав за лісом, щомиті очікуючи, що з листя появиться’розмальоване лице. Але минали години, і ніщо не порушувало спокою. Бальт уже вирішив, що пікти загубили слід і припинили погоню. Конан залишався стурбованим.

— Нам слід вислідити загони, які прочісують хащі. Якщо вони і припинили погоню, то саме тому, що з’явилася краща здобич. Гадаю, вони збираються перепливти річку і напасти на форт.

— Отже, ми зайшли так далеко на південь, що вони загубили слід?

— Слід загубили, це ясно, інакше вже давно були б тут. За інших обставин вони перетрусили б ліс в усіх напрямах. І тоді ми б хоч одного-двох помітили. Отже, вони переправляються через річку. Не знаю тільки, на скільки вони пішли вниз за течією. Сподіваюся, що ми ще нижче. Що ж, спробуємо щастя.

Вони почали спускатися з каміння. Бальту весь час здавалося, що його спина — мішень для стріл, які можуть вилетіти будь-якої миті із засідки. Та Конан був певен, що ворогів поблизу немає, — і мав рацію.

— Зараз ми на багато миль на південь від села. Підемо просто до річки.

І з поспішністю, яка видалася Бальту зайвою, вони