Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

за мить виявилося, що в хвості літака конає ще один незнайомець, стрілець-радист, на прізвище Снігген. Важко сказати напевне, нібито саме Жлобс убив його, бо коли Йоссар’ян всунув штекер назад у гніздо, в навушниках уже лунав голос Жлобса — він благав, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира, і майже негайно включився Снігген — він скімлив: «Рятуйте мене! Будь ласка, рятуйте мене! Мені холодно! Мені холодно!» І Йоссар’ян поволі виліз із носової кабіни, проповз понад бомбовим відсіком і протиснувся до хвостового відсіку, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб було чим обробити Сніггенові смертельну рану, зяючу, завбільшки з м’яч для регбі, криваву дірку з зовнішнього боку стегна, всередині якої таємниче пульсували цілі волоконця м’язів, налиті кров’ю і схожі на якісь сліпі істоти, що живуть власним життям. Угледівши ту страшну, беззахисну овальну рану у фут завдовжки, Йоссар’ян заціпенів у стані шоку, потім жалісно застогнав; його ледь не вирвало. На долівці поруч із Сніггеном лежав у глибокій непритомності маленький, щуплий хвостовий стрілець; він був блідий як смерть, і Йоссар’ян, долаючи спазми в шлунку, ступив до малого, щоб допомогти спочатку йому.

Так, загалом кажучи, літати з Макпростаком було безпечніше. Але і з Макпростаком він не відчував себе в цілковитій безпеці, бо той аж надто любив літати. Коли вони поверталися з учбового польоту, в якому Йоссар’ян тренував бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Пескарт роздобув після зникнення Вессла, Макпростак зухвало повів машину на бриючому льоті всього в кількох дюймах над землею. Бомбардувальний полігон був розташований по той бік острова, і на зворотному шляху Макпростак ледве тягнув літака, який мало не торкався черевом гірських шпилів, а потім раптом піддав газу і, замість витримувати висоту, несподівано для Йоссар’яна перехилив машину на один бік і пустив її уздовж крутого схилу гори. Літак весело помахав крилами і з надсадним, скреготливим, оглушливим ревом помчав далі, западаючи в кожну ущелину й видираючись на кожну скелю, немов та навіжена чайка поміж рудими хвилями оскаженілого моря. Йоссар’ян закам’янів. Новий бомбардир закляк поруч нього з блаженною усмішкою на губах і лиш раз у раз посвистував: «Фіть!» Йоссар’ян напевне простяг би руку й роз’юшив цю ідіотську пику, коли б сам не шарахався з боку в бік, силкуючись ухилитись від незліченних валунів, пагорбків та дерев, що миготіли попереду, потім немов стрибали просто йому на голову, все ж проносилися під літаком каламутними, розпливчастими смугами і зникали десь позаду. Хіба комусь у світі дано право так безсовісно ризикувати його життям?

— Угору, вгору, вгору! — розпачливо горлав Йоссар’ян до Макпростака. Він палко ненавидів його. Але в переговорному пристрої бринів лиш життєрадісний Макпростаків спів — той, може, його й не чув зовсім. Йоссар’ян, пойнятий шалом, трохи не плачучи від безсилої люті, кинувся до лазу. Долаючи земне тяжіння й інерцію, він насилу дістався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Макпростака. Він тремтів усім тілом і гарячково шукав очима яку-небудь зброю. Був би тут матово-чорний кольт-45, він звів би на ньому курок і приставив упритул до потилиці Макпростака. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа. Не було нічого, чим би він міг оглушити чи заколоти Макпростака, тож Йоссар’ян обіруч мертвою хваткою вхопив комір Макпростакового комбінезона, шарпнув до себе й заверещав:

— Угору! Вгору!

Земля зовсім близько пропливала під ними, горби мелькали над літаком то зліва, то справа. Макпростак озирнувся на Йоссар’яна й весело реготнув, так наче Йоссар’ян прийшов потішитися разом з ним. Тоді Йоссар’ян посунув обидві руки вперед і стиснув йому горлянку. Макпростак здерев’янів.

— Угору, вгору, падлюко! — крізь стиснуті зуби, тихо наказав Йоссар’ян голосом, сповненим недвозначної погрози. — Вгору давай, бо я задушу тебе!

Сторожко напружившись, Макпростак зменшив швидкість і почав потроху набирати висоту. Пальці Йоссар’яна розслабилися, руки зсунулися з плечей Макпростака й обвисли безвладно. Він уже не сердився. Йому було соромно за себе. Коли Макпростак обернувся, Йоссар’ян не знав, куди подіти свої немов змертвілі руки.

Макпростак окинув його довгим, пильним поглядом, у якому не було приязні.

— Видно, кепські твої справи, хлопче, — холодно промовив він. — Повертався б ти краще додому.

— Мене не пускають, — відказав, ховаючи очі, Йоссар’ян і тихенько ізслиз.

Спустившись із пілотської кабіни, він сів на підлозі й винувато понурив голову. Його мучили докори сумління. Він весь аж спітнів.

Макпростак узяв курс на аеродром. Цікаво, подумав Йоссар’ян, чи побіжить Макпростак до намету опервідділу скаржитися Бобкінсу та Добкінсу на Йоссар’яна й просити, щоб його більше не призначали в один екіпаж із Макпростаком, як потайки бігав колись туди Йоссар’ян і говорив те саме про Жлобса, Хлюпа, Вессла, а також — правда, зовсім безуспішно — про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Макпростака невдоволеним — той завжди був у прекрасному настрої, і Йоссар’ян подумав зі скрухою, чи не втратив він іще одного друга.

Проте Макпростак, вилазячи з літака, лиш заспокійливо підморгнув йому, а коли вони в джипі повертались до ескадрильї, він незлобиво пожартував з легковірності новачків, пілота й бомбардира, але не мовив ані словечка про Йоссар’яна. Лише коли всі четверо поздавали свої парашути і вони вдвох прямували до своїх наметів, засмагле, веснянкувате шотландсько-ірландське обличчя Макпростака зненацька осяяла усмішка, і він пустотливо тицьнув Йоссар’яна кулаком у ребра.

— От гад, — засміявся він. — Ти що, справді збирався мене вбити?

— Та ні,— покаянно усміхнувшись, відказав Йоссар’ян і похитав для переконливості головою.

— А я й не думав, що тобі так зле. Ну й ну!.. А чому ти про це нікому не скажеш?

— Та я тільки про це усім і кажу. Ти що, з неба звалився? Невже ніколи не чув?

— Я думав, ти жартуєш.

— А ти сам ніколи не боїшся?

— Може, й треба б боятися, та страх не бере.

— Навіть під зенітним вогнем?

— Певно, у мене клепок не вистачає, щоб боятися, — зніяковіло признався Макпростак.

— Мені й так загрожує безліч смертей, — зауважив Йоссар’ян, — а тобі забандюрилось вигадати ще одну!

— Б’юсь об заклад, тобі в п’ятах холоне, коли я пролітаю на бриючому над твоїм наметом! — знову реготнув Макпростак.

— Я мало не вмираю зо страху! Я вже тобі казав.

— Мені, бач, здавалось, що ти скаржився лише на той рев моторів, — винувато стенув плечима Макпростак. — А чому бути, тому бути, того не минути, — проспівав він. — Схоже, мені таки доведеться з цим кінчати.

Але Макпростак був невиправним. Давши спокій наметові Йоссар’яна, він, як і доти, не минав