Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, стає нарівні з Візантією, Німецькою імперією; ніхто й ніколи вже не посміє називати її старим ім’ям, ніколи, довіку Русь не буде рабинею інших народів, земель і самих імперій, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, її людіє!

Проте скільки часу ще пройде, доки світ зрозуміє, як виросла тоді й якою стала Русь, скільки часу мине, доки самі руські люди зрозуміють, якими вони були, якими можуть і повинні бути!

А в той час, про який ведеться повість, на Русі ненавиділи, як смерть, імперії й їх імператорів, що стільки горя, муки принесли руським людям; багаті, зажерливі бояри й воєводи, що мали землі, ліси, всі добра, не покладаючись на власні сили, благали Христа захистити їх, а убогий, голодний запитував дерев’яних своїх богів, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев’яні боги мовчали, Христос обіцяв рай на небі.

Про це ж думав і чорноризець-літописець, що в тиші своєї келії, далеко від людської суєти, в промінні воскової свічі, краплини з якої стікали і, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: «Се повісті времянних літ, откуду єсть пошла Руська земля, хто в Києві нача перший княжити і откуду Руська земля стала єсть».

Перемога, слава, честь, — так, вони, нарешті, прийшли на Русь, витали над Володимиром.

2

Ніколи ще до цього князь київський не сидів так твердо на своєму столі.

Корона імператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вінець з навершієм і бармицями, в очках-гніздах якого були втоплені червоні гранати, небесні бірюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики!

До Києва їхали й їхали, як і раніше, купці константинопольські, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковні, ладан, смирну, різноликі ікони — дорогі, на кипарисових дошках, у золотих і срібних окладах, і дешеві — вилиті з міді, бронзи, писані на простому дереві, про які говорили: «Згодиться — помолиться, не згодиться — горнець з молоком накриємо».

Разом з ними їхали сли, що мали високі чини магістрів, спафарокандидатів, усі — патрикії, вони з’являлись на очі князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; інші сли, також патрикії, часом священнослужителі, іноді знатні константинопольські жони, прямували в покої василіси Анни, подовгу в неї гостювали, вели бесіди, радились, пирували — по грецькому образу.

Імператор Василь тепер поводився і говорив з великим київським князем як рівня й рідня — раз і другий він просив Володимира дати йому в застав[169] золота й срібла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Візантії більше хліба, меду, воску, шкір, — імперія поглинала все, чим багата була Руська земля.

Але імператор Василь мав потребу не тільки в цьому. Він просив князя Володимира дати йому тисячу воїв, які б охороняли його особу й Великий палац, — видно, важко доводилось імператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних і вірили русам більше, аніж ромеям.

Слідом за Візантією йшли й інші. До Києва, здавалося, прикуті були очі всього світу — за короткий час тут побували сли німецького імператора Оттона III, свіонського конунга Олафа, датського — Свена Твескегга.

Князь Володимир знав ціну цим слам, — хоч ті говорили про любов і приязнь до Русі, клялись тримати їх довіку, на знак чого привозили з собою імператорські й конунгські грамоти й дари, — він розмовляв з ними обережно, більше розпитував, аніж повідав.

Більш сердечно, тепло, задушевно вів розмову Володимир зі слами польського князя Болеслава, чеського Андріха, угорського князя Стефана. Це були сусіди Русі, з ними здавна руські люди мали любов і дружбу.

Деякі з цих слів натякали на те, що їхні князі не від того, щоб і породичатись з київським князем, — про це розмовляв з князем Володимиром єпископ калобрезький Рейнберн, що приїжджав посланцем від польського князя Болеслава.

— Є в нашого князя дочка Марина, — говорив єпископ, — яку сватають королі Норвегії, Данії й навіть англи…

Але князь Болеслав не хоче видавати своєї дочки за море, краще, каже він, родичатись із сусідами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синів, є між ними й той, що полюбиться князівні Марині.

Князь Володимир обіцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не міг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенські городи.

Заморські, іноземні сли й гості спочатку дивували киян; де вони з’являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди буває, люди київські швидко звикли до цієї диковини, і на Подолі, Оболоні, в передградді вільно вже походжали варяг і грек, хозарин і лях, угорець і навіть жовтошкірі люди із-за Ітиля-ріки, з города Чаньаня[170], із-за Джурджанського моря.

Слам, василікам, купцям і священикам, що приїжджали сюди, треба було десь жити, деякі з них сиділи тут уже постійно, вони одержували в князя двори й ставили на них свої доми — не тільки дерев’яні, а й кам’яні; з’явились у Києві цілі конці: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський.

Князь Володимир приймав слів, гостей на Горі достойно. Він сидів у тій же Золотій палаті, в старому, поточеному шашелем кріслі своїх отців, позад нього стояли вицвілі знамена князів давніх і його нове, з білого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено… Князь Володимир мав те, про що навіть не думали предки, — він став імператором, на голові сяяла золотом і дорогоцінним камінням корона, одягнутий він був у сріблястий з хрестами скарамангій, плечі прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сиділа у велеліпних одягах його жона цариця Анна…

Воєводи й бояри, мужі, що стояли в час прийомів під стінами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темні прості платна, а оксамитні, барлатні[171] свити, схожі на грецькі коловії[172] каптани, не чіпляли на шиї, як колись, важких золотих чи срібних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати їм свої, схожі на печаті, золоті й срібні знаки, що носились на золотих, срібних чепах, на оксамитних стрічках на грудях.

Та й взагалі збори в палаті не нагадували вже давніх часів, коли на лавах сиділи й дрімали старезні бояри, сивоусі воєводи, просто старці, — деякі з цих похилих віком, немощних мужів доживали на Горі, інші виїхали в пожалувані їм городи й землі. Там, серед лісів, земель, рік, які довіку належали їм, вони почували себе вільніше, краще: не вони комусь служили, а багато людей — смердів, закупів, рядовичів і просто