Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

одязі, постолах, а хто й босий, лізли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду від берега.

А на натовп у цей час напирали гридні, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони відтискували людей до води.

— Хрестіться во ім’я Отця, і Сина, і Духа! — волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду.

Нарешті Перун рушив з місця, поплив, за ним кинулись діти, вони плавали навкруг бога, багато людей, вражені тим, що робилось, стоячи у воді, кричали:

— Видибай[165], боже! Видибай, боже!

— Кириє, елейсон! Кириє, елейсон! — співали священики.

Перун плив. З високого пагорка з дерев’яного помосту на нього дивились князь Володимир, княгиня Анна, воєводи, бояри.

— Видибай, Боже! Кириє, елейсон! — змішувалось у гарячому повітрі.

А він плив далі й далі. Берегом слідом за ним поспішали люди.

— Видибай, видибай, Боже!

Князь Володимир бачив, як тікають врозтіч від священиків кияни, яке насильство чинять гридні й дружина, але не співчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу.

Він стояв напружений, мовчазний, звів брови на переніссі, стиснув уста, через що став суворим і хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грізно.

Ні, це був не той князь Володимир, що колись так люб’язно, тепло, сердечно вмів говорити з дружиною, воями й всіма людьми своїми.

«Убогі, темні люди, — думав він, — чи відаєте ви, що весь світ прозиває вас варварами, язичниками, чи відаєте ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас і захистити Русь?!»

Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесі, але ще виразніше, гостріше, йому здалося, що він мав право, повинен був стати і вже став вище всіх цих людей, що він — єдиний — знає більше, ніж усі вони, вони повинні бути йому вдячні й щасливі, що хрестився сам і нині хрестить їх.

— Хрестити! — витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив він. — Хрестити, а хто не обрящеться — карати…

— Многі літа василевсу Володимиру! — гримів хор.

— Ісполайте деспоте! — зачинали грецькі священики.

Князь Володимир був милостивий і щедрий до новообрящених християн города Києва, у цей день він велів поставити на всіх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хліба, гов’яда…

Але як не кричали боричі, ніхто не пив у городі медів і олу, голодні люди не кинулись до хліба й гов’яда. До пізнього вечора в передградді, на Подолі й навіть на Оболоні їздили на конях і ходили пішо княжі мужі, тіуни й гридні. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи є на цьому домі, хижі, а чи на дверях землянки отес[166] — знак хреста…

Проте коли такий знак і був, то однаково княжі мужі заходили на дворище — адже тут поруч із охрещеними могли жити й язичники — люди старої віри.

Княжі мужі були дуже суворі й безжальні — тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, кінцями від Оболоні й Подолу і все до церкви над ручаєм вели людей, там хрестили…

Розділ сьомий

1

Звістка про перемогу в Херсонесі швидко котилась по Русі, — добре зробив князь Володимир, пішовши на ромеїв, які з давніх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них і сила, якщо так швидко здали місто, — годі їм налітати на городи й землі руські, нацьковувати печенігів, хозар!

Але й інші вісті ширяться на Русі — від погосту до погосту мчать мужі нарочиті, зупиняючись у городах і весях, збирають бояр, воєвод, тисяцьких, кличуть волостелинів і посадників, повідають їм, що сталось в Херсонесі і що робиться в городі Києві, кажуть, що князь Володимир став християнином і велить хрестити всю Русь.

У літописах далеких днів про ці події говориться багато й натхненно, рядки їх, написані древнім уставом[167] у тиші монастирів, осуджують князя Володимира як язичника і возвеличують його як християнина, вони осуджують також і всіх руських людей-язичників, благословляють русів-християн.

Де правда, а де вигадка в цих давніх повістях, невже ж руські люди були варварами, дикунами до охрещення і добрими, боговгодними стали тільки після прийняття християнства?!

Житія повідають про київського князя, що він був у язичестві Володимиром, а після хрещення прийняв нове ім’я — Василя. Повіримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж літописець-християнин і вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пізніше святим і рівноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам’ятники, — але все це не християнинові Василеві, а язичнику Володимиру?!

Князь Володимир, якого житія нарицають Василем, ніколи так не називався, все своє життя він був і в віках залишився Володимиром. Але на Русі знали, що, взявши корону від василевсів Візантії, а в жони — їх сестру Анну, яку сам же літописець називає царицею[168], князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-літописця — Василем-Володимиром.

Літописець, правда, шукає і знаходить першого василевса — імператора Русі Володимира Мономаха. Йому ніби-то дав царські регалії візантійський імператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах ніколи не одержував і не міг одержати царських регалій від Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини імператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 січня 1055 року), який знову ж сам не був порфірородним, а став імператором тільки завдяки шлюбу із Зоєю — дочкою Костянтина VIII, після ж смерті Костянтина була ще жива сестра Зої — Феодора, яка й одержала всі його царські регалії, передавши їх Михайлу Стратіотику.

Ні, першим василевсом Русі був тільки київський князь Володимир, але він не називав себе царем чи василевсом. Таємниця? Ні, це не було таємницею для людей його часу. Скромність? Навряд чи й це почуття було причиною таємниці з Володимиром-Василем і з василевсом, що надалі залишається й живе у віках як князь.

Князь Володимир прагнув одного й того досягнув — розмовляючи з василевсами ромеїв чи імператорами Німецької імперії, він був василевсом, царем; до нас дійшли гроші — гривні Володимира, на яких він зображений у царській короні, скарамангії й хламиді, древні мусії, ікони змальовують Володимира, синів його, всю родину як василевсів і царів, іноземні сли, купці, мандрівники, що відвідують у той час Русь, також називають його царем, василевсом.

Чи було це ділом одного князя Володимира? Ні, не тільки син рабині, князь Русі став василевсом, — починаючи з Володимира,